З героями в серці та у назвах вулиць. Як Черкаси вшановують своїх захисників?
Від початку війни на Сході України чимало черкащан відправились захищати державу від ворога. Серед них люди, які вже бачили війну та розумілися на військовій справі, а також молоді хлопці, для яких війна на Донбасі стала продовженням боротьби за волю і незалежність України, розпочатої на Майдані.

Під час військових дій у Луганській та Донецькій областях загинули 23 черкащанина. Вони посмертно нагороджені почесним знаком «За заслуги перед містом Черкаси». Іменами деяких з них названі вулиці та навчальні заклади міста.
»
«Його забрав сокіл»
– Я дивився у вікно. Там на балкон прилетів сокіл, посидів десь хвилину і полетів. Потім подзвонили з лікарні і сказали, що наш брат загинув…, – так боєць АТО Ігор Зайчук згадує день, коли назавжди втратив свого товариша та бойового побратима Сергія Амброса.

Група черкаських ультрас більш ніж з десяти осіб відправилась на Схід у складі полку «Азов» у 2014 році.




До того часу вони на стадіоні вболівали за «Черкаський Дніпро» та заслужили репутацію одних з найактивніших ультрас України. Разом пройшли Майдан, разом організовували численні акції.

24-річний Сергій Амброс був одним із лідерів цього руху. Організовував акції до Дня соборності України, «похорони Януковича» – протести проти ухвалення мовного закону.
Фото Максима Гаврилюка



– Пригадую, як він бігав босий. Всі взуті були, а він – босий, – ділиться спогадом про знайомство із Сергієм його бойовий товариш Дмитро Кухарчук. – Ми тоді тільки познайомились з ним. Він був спортивним хлопцем, все життя займався спортом. Потім разом були в ультрас-русі, там без спорту не можна, постійно доводилось із кимось битись. Пізніше був Майдан, там ми дуже зріднились, а на Схід їхали вже однією сім'єю.

У травні 2014 року Сергій пішов на фронт у складі батальйону «Азов». Отримав звання сержанта, пізніше – молодшого лейтенанта.

У лютому 2015 року Сергій брав участь в операції зі звільнення міста Широкіно, де й отримав смертельне поранення. Звістку про загибель побратима «азовці» сприйняли з болем…

Дмитро Кухарчук розповідає, що повернувшись з війни, побратими не могли не втілити мрію Сергія:
– Ми завжди з ним мріяли про великий спортивний комплекс, але вирішили почати з найменшого – відкрити спортивний зал імені Сергія Амброса, де абсолютно безкоштовно зможуть займатись черкащани. На жаль, спорт в Україні не фінансується. Тому вирішили просити допомоги у людей, – скаржиться Дмитро, який став одним з ініціаторів відкриття громадського спортивного залу.
Минулого року в Черкасах стартував конкурс громадських проектів. Мешканці Черкас тепер можуть подавати на розгляд громадськості проекти, які хочуть втілити у місті. Кошти на них виділяються із громадського бюджету міста. Найкращі проекти будуть втілені в життя, а переможців шляхом голосування визначають самі черкащани.

Громадський спортивний зал імені Сергія Амброса став проектом-переможцем, на його облаштування виділили 1 млн грн. Відкриття залу вирішили зробити у приміщенні, де раніше займався сам Амброс. А Сергій любив східні єдиноборства, був призером Всеукраїнського чемпіонату з бойового гопака.
Сергій Амброс в зоні АТО з чотирилапим побратимом
Однак, підкреслює Дмитро Кухарчук, виділених коштів достатньо лише для ремонту в залі, тоді як для придбання тренажерів побратими Сергія коштів наразі не мають. Тому шукають спонсорів, які б допомогли втілити у життя громадський проект.
– Люди дуже поважають Сергія Амброса, тому і проголосували за наш проект. Та і багато черкащан хочуть займатись спортом, але не мають коштів на спортивні зали. Ми ж хочемо, щоб спорт став доступнішим. У спортивний зал Сергія Амброса зможуть приходити всі бажаючі, за попереднім записом та за особистим графіком. Зал хочемо відкрити до кінця року.
Друзі та побратими Сергія впевнені: спортивний зал імені Амброса допоможе, аби пам'ять про черкаського героя жила.
На честь Амброса одразу після загибелі бійця провели пам'ятний футбольний матч. Також нещодавно пройшов турнір з єдиноборств 5Х5 імені Сергія.

В Соборному парку Черкас відкрили пам'ятний знак, а в гімназії номер 31, де навчався Сергій, з'явилась пам'ятна дошка на його честь. Загиблого бійця посмертно нагородили орденом «За мужність ІІІ ст.» та відзнакою «Народний Герой України».

У січні цього року вулиця Орджонікідзе в Черкасах була перейменована на вулицю Сергія Амброса.
»
«Людина, яку було страшно втратити»
– Коли ми дізнались, що Ігор Момот був поранений осколком «Граду» і загинув, нам стало страшно, що втратили справжнього керівника і стратега, – згадує Петро Кудрявцев, майор навчального центру Держприкордонслужби, котрий тепер носить ім'я черкащанина Момота.


У 2014 році в Зеленопіллі, що на Луганщині, Кудрявцев перебував у складі мотоманевреної групи під керівництвом полковника Момота, яку Ігор Федорович сам сформував і очолив. Група складалась із представників Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби. Її члени виконували завдання з охорони державного кордону на найбільш небезпечних ділянках.

– Служити поруч із Ігорем Федоровичем було спокійно. Він завжди знаходив вихід із ситуації, був дуже хорошим тактиком, розумів противника на крок вперед. Нам дуже не вистачало його після того страшного дня, – з тривогою розповідає Петро Кудрявцев.

Ігор Федорович Момот загинув 11 липня 2014 року в районі пункту перетину державного кордону «Довжанський» від осколку ворожого «Граду».

Петро Кудрявцев віддає належне групі, якою керував полковник Момот, адже вона після загибелі свого командира майже у повному складі змогла вийти із оточення.
Після загибелі легендарного воїна, у навчальному центрі розповідали про справжні чудеса військової звитяги, які демонстрував Ігор Момот.

Як він кілька годин утримував заарештованого на кордоні лідера луганських сепаратистів Валерія Болотова, одною рукою держачи терориста, а другою – бойову гранату. Як він, діючи рішучо й сміливо, знешкодив впливового «козацького» отамана з Росії, що воював на боці так званого ополчення. Як за голову легендарного прикордонника вороги оголосили грошову винагороду.

Говорили й про те, що, не виключено, той удар із «Градів» було здійснено задля вбивства шалено популярного серед українців офіцера.

Наступного дня після загибелі воїна, президент України Петро Порошенко посмертно присвоїв Момоту військове звання Генерал-майора. Пізніше його іменем був названий навчальний центр Держприкордонслужби в селі Оршанець, яким Ігор Федорович керував.
В Оршанці Генерал-майору Момоту встановили пам'ятник. У центрі регулярно проходять змагання у стрільбі та службовому двоборстві на його честь, на які приїздять прикордонники з усієї країни.

Вітаючи учасників змагань, які відбулись на початку жовтня, дружина Ігоря Момота пані Надія сказала:

- Ігор Федорович завжди у всьому хотів бути першим. Ця риса допомагала йому здобувати перемоги. Я хочу, щоб ви, майбутні прикордонники, перейняли цю рису, адже від ваших вмінь і навичок залежать життя багатьох українців.
Про втрату черкаського воїна зі сльозами на очах говорила відома українська співачка Ірина Білик. А журналіст Андрій Кравець написав про нього книгу.

У школі №26, яка теж носить ім'я Героя, відкрили музей Ігоря Момота. Також вулиці його іменем названі в селі Руська Поляна та місті Харків. На площі Слави у Черкасах загиблому прикордоннику поставили пам'ятник.

А вулицю Луначарського в Черкасах у січні цього року перейменували на вулицю Генерала Момота.
»
«Він хотів крісло-гойдалку і письмовий стіл…»
– У Слави було дві мрії. Він хотів будинок, крісло-гойдалку і письмовий стіл, за яким буде писати книги, а я буду поруч кутати його ноги в плед, – так дружина полковника В'ячеслава Галви, пані Еліна, пригадує мрії чоловіка перед війною.

Проте одразу додає, що воїн у ньому хотів зовсім іншого.

– Якось він зізнався: хочу померти в бою, героїчно і швидко. Приміром, підірватися на гранаті. Слава – нащадок військових, його настільною книгою був кодекс самураїв «Бусідо», – пише Еліна у своєму спогаді.

Полковник В'ячеслав Галва, шкільні роки якого пройшли у Черкасах – з 1980 по 1990 роки він навчався в колегіумі «Берегиня», – почав свою офіцерську кар'єру після закінчення Київського вищого загальновійськового командного училища. Обіймав посаду командира розвідувальної групи спеціального призначення.

Ще в курсантські часи за В'ячеславом закріпилося прізвисько «Кузьмич» – так звали одного з головних героїв його улюбленого комедійного фільму про полювання і риболовлю.
З початком АТО бойовий офіцер вирушив у Донецьку область, де одним з перших став на захист міста Маріуполь. Полковник у відставці, він вступив у добровольчий батальйон у званні рядового.
Загинув В'ячеслав під Новоазовськом під час виконання бойового завдання.
– Перший час після його загибелі і похорону мені було дуже складно. Відправляла дітей до школи, ходила по будинку і кричала. Ми дуже один одного любили. Завжди разом і завжди як в перший раз, – говорить Еліна.

Двоє її синів, 9 та 15 років, сприймали В'ячеслава як свого батька, хоча він був для них не рідним.

– Слава дійсно любив їх, вони це відчували і теж його любили. Щовечора з молодшим сином вони гуляли, каталися на велосипеді. Зі старшим була інша програма: лижі, сноуборд, боулінг, теніс. Славу обожнювали всі, він був дуже відкритим, добрим, відповідальним і привабливим, – каже Еліна.

Одного разу В'ячеслав врятував життя своїй коханій, та не зміг зберегти свого власного життя
«Коли під час вагітності раптово відкрилася кровотеча, мене забрали в лікарню, ввели дуже сильний наркоз, з якого я ніяк не могла вийти – у мене трапилася клінічна смерть. Лікарі здалися. А Слава 4 години завзято боровся за моє життя і повернув мене до тями. Коли він мене рятував, я вже була в «білій кімнаті».
Після загибелі чоловіка Еліна продовжила його справу. Жінка створила благодійну організацію «Дружина офіцера», яка допомагає дітям та дружинам загиблих воїнів АТО повернутись до нормального життя.

Для родин АТОвців, котрі не повернулись додому зі Сходу, у Києві Еліна влаштовує культурні заходи, походи до театру, цирку та кіно.
"Цим людям важливо відчути себе в теплому родинному колі, психологічно розслабитись, не тримати у собі весь біль. Це важливо також і для діток".
До заходів, які організовує Еліна, долучаються близько 70 людей. Всі задоволені і вдячні їй за компанію.

До того ж, дружина загиблого Героя входить до громадської благодійної організації «Люди допомагають людям», завдяки якій функціонує благодійна міжнародна платформа прямої адресної допомоги родинам загиблих під час Революції Гідності та бойових дій на Сході країни.

Еліна не обмежується тільки благодійністю. Влітку вона організувала та провела спеціальний тактичний тренінг пам'яті В'ячеслава Галви з метою передати молодим хлопцям ті практичні бойові знання, якими володів її чоловік.
19 травня 2015 року в Черкаському колегіумі «Берегиня» відкрили меморіальну дошку на честь загиблого полковника Галви. А 22 лютого 2016 року вулицю Руднєва у місті Черкаси було перейменовано на вулицю В'ячеслава Галви.
За даними Черкаської міськради, у боях за незалежність України загинули 23 мешканці міста. Їхні імена внесені до Книги пам'яті України:

Віталій Вінніченко – майор;

Микола Зайцев – майор;

Володимир Гречаний – прапорщик;

Сергій Єпіфанов – старшина;

Павло Лазаренко – солдат;

Ігор Петрів – майор;

Микола Калашник – солдат;

Богдан Каравайський – молодший сержант;

Віктор Бойко – старшина;

Сергій Лифар – капітан;

Володимир Ложешніков – капітан;

Юрій Тарасенко – молодший сержант;

Ілля Ідель – солдат;

Євген Подолянчук – старший лейтенант;

Андрій Терещенко – солдат:

Олексій Панченко – солдат;

Ігор Бойко – солдат-розвідник:

Віталій Вергай – солдат;

Ярослав Чалий – старший лейтенант;

Олександр Маламуж – солдат.
Іменами цих чоловіків поки не названі вулиці та школи, їм не встановлюють персональних пам'ятників. Але в історію Черкас та пам'яті черкащан вони увійшли назавжди. У місті відкрито кілька пам'ятників загиблим воїнам АТО, з'явилася вулиця Добровольчих батальйонів, громадські активісти та побратими загиблих регулярно проводять пам'ятні заходи на їхню честь.

А найголовніше – черкащани сподіваються, що у Книзі пам'яті України більше не з'явиться нових сторінок…




Матеріал підготовлено у рамках проекту «Українські журналісти – разом для якості», що реалізується Фондом Спільна Європа у співпраці з Громадською організацією «Інститут розвитку регіональної преси». Проект реалізується у рамках Польсько-канадської програми підтримки демократії, співфінансованої з програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку Канади (DFATD).
Автор - Артур Пріхно