- Ми з ним познайомились у військово-патріотичному таборі «Пласт» ще в юності. Євген завжди приділяв багато уваги своєму фізичному стану, постійно займався спортом, бігав. У нього навіть був такий девіз: «Втомився – іди бігай. Погано на душі – іди бігай…» і так далі. Я не була такою фанаткою спорту. Та й бігати не любила. І як починали зустрічатись – не розділяла його захоплення. Але потім, як то кажуть, «вода камінь точить», і я потроху на його прикладі теж почала займатись. А пізніше мені запропонували стати тренером, - розповідає Маша.

У Євгена, каже дівчина, ще з юності були чіткі патріотичні погляди. Так його виховували в родині. У 14 років Євген вступив до скаутської організації «Пласт». Першим табором став міжкурінний табір «Січ», що на Чигиринщині. На таборі був похрещений, склав Пластову присягу. Пізніше ж хлопець став цікавитись військовою справою. У 2008 році він вступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на факультет розвідки, який закінчив з відзнакою. Служив у Кіровограді, 3-му окремому полку спецпризначення. Займав посаду командира групи.

З початком бойових дій на Сході України Євген Подолянчук одним із перших пішов на боротьбу з терористами. Пізніше був направлений до Донецького аеропорту. Саме при обороні аеропорту 14 вересня 2014 року Євген отримав осколкове поранення в голову під час обстрілу російськими бойовиками, помер по дорозі в лікарню.

- Мені пощастило з чоловіком. Він мене готував до цього. Він говорив, що хоче померти на війні, але малось на увазі, що колись нескоро, можливо у миротворчій місії десь за кордоном. Він говорив, що це дуже достойна смерть для чоловіка, - розповідає Маша.

Вона дуже вдячна Євгену за те, що надихнув її займатись спортом. Та дівчина зізнається, деяких рис характеру, які мав Євген, їй не вистачає у тренерській діяльності.

- Він дуже любив учити, і в нього це добре виходило. Йому подобалось передавати свої знання комусь, подобалось виходити на центр серед натовпу і щоб на нього звертали увагу, щоб його слухали. У мене такого немає. До того ж у Жені був такий характер, притаманний спортсменам і принцип: «Є або моя думка, або неправильна думка». У мене ж в цьому плані більш толерантний підхід. Хоча я визнаю, якщо людина приходить до тренера, то вона хоче чути його думку, - ділиться роздумами Маша.

Сама ж дівчина у дитинстві мріяла стати військовим журналістом, однак не склалось. Каже, вчасно зрозуміла, що журналістика – це не її справа. Натомість у спорті відчуває себе щасливою.

Молода спортсменка, крім тренерської діяльності, і сама бере участь у змаганнях. Має титул чемпіонки області з важкої атлетики. Маша пригадує, як Женя підтримував її на змаганнях:

- Він мене дуже підтримував, був на всіх змаганнях. Постійно мені кричав «Маша, давай!». Під час самих змагань ніколи не жалів мене, а вже по закінченню обіймав і казав: «Я думав, ти заплачиш, тобі так важко було».

Дівчина інколи дивується питанням щодо того, як їй вдалось витримати біль утрати.

- Мені говорили: ти молодець, що так тримаєшся! А я не знаю, як могло бути інакше. Я не могла зупинитись. У мене є купа друзів, які знали Женю як достойну людину. Я так вихована, знаю, що на мене дивляться. Пасивний стиль життя апріорі не можу сприйняти, - говорить Маша.

Побратими Євгена теж мають багато чого пригадати про знайомство з Євгеном Подолянчуком.

Євген Подолянчук посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, Залізним Пластовим Хрестом, відзнакою «Народний Герой України», нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту», відзнакою «За заслуги перед Черкащиною, нагрудним знаком «Гідність та Честь».

На честь Євгенія Подолянчука названо вулиці у м. Черкаси (колишня назва «вулиця Нижня Комсомольска») та у м. Кіровограді (колишня назва «вулиця Костянтина Заслонова»).

Товариші-прикордонники й досі захоплюються вчинком Павла. Кажуть, чоловік просто не міг залишитись осторонь української біди.

- Перші враження: відкритий черкаський хлопець. Завжди з посмішкою, завжди привітний. Патріотичність у нього зашкалювала. Коли виникала якась складна ситуація, він легко міг її розрядити якимось смішним словом, спогадом, жартом. Умів вести людей за собою, - розповідає Юрій Гупаленко.

11 липня 2014 року під час обстрілу терористами базового табору прикордонників та підрозділів ЗСУ із «Граду» в районі н. п. Зеленопілля солдат Павло Лазаренко отримав осколкове поранення та разом з іншими пораненими був евакуйований з поля бою, але колона з пораненими, ймовірно, потрапила у засідку та була розбита.

Близько 10 діб місце знаходження солдата Лазаренка було невідоме. Пізніше підрозділом ЗСУ в лісосмузі було знайдено тіло невідомого чоловіка, на нозі якого під джгутом була записка з часом та датою його накладення та номером телефону старшини мобільної прикордонної застави. Військовослужбовці зателефонували за цим номером і встановили, що тіло загиблого – це солдат Лазаренко. Разом з Павлом загинув і генерал-майор Ігор Момот.

Ще один прикордонник центру в Оршанці Володимир Дашук каже, хоч особисто з Павлом знайомий не був, однак багато чув про нього від товаришів.

«Він був звичайною людиною, любив життя, багато планував та мріяв. Та коли настав вирішальний час для країни, він без вагань пішов добровольцем до лав Державної прикордонної служби України. Павло був дійсно справжнім патріотом. Україна була в його серці. Він є прикладом для майбутніх поколінь».

Після загибелі Павло Лазаренко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою «За заслуги перед Черкащиною»

21 вересня 2016 року на будівлі 1-ї міської гімназії м. Черкаси урочисто відкрито меморіальну дошку на честь випускника навчального закладу Павла Лазаренка.

З початком бойових дій старшина Єпіфанов відправився на Схід. 14 червня 2014 року на околиці Маріуполя, в районі заводу «Азовсталь», із засідки була обстріляна колона автомобілів Державної прикордонної служби. Обстріл вівся з автоматів, гранатометів та снайперської зброї. Загинув від кульового поранення в голову.

У Сергія залишилась дружина і дві доньки. Похований у місті Золотоноші.

- Ми в дитинстві росли на одному футбольному полі, грали в одній команді, - пригадує друг Сергія старший прапорщик Юрій Скрипка.

В юнацькі роки, після проходження строкової служби саме до Юрія звертався Сергій за порадою, як краще влаштувати своє життя.

- Я був трішки старший за нього. Спочатку я пішов на строкову службу, а потім він. І вже коли я служив на контракті, ми рибалили на ставку, і він мені каже: «Юра, як ти думаєш, чи варто йти служити далі?» Я кажу: «Серьога, ти спортивний, чесний, такі люди у прикордонних військах завжди у пріоритеті. Я в тобі на 100 відсотків упевнений».

Юрій відзначає, що Сергію були притаманні чудові якості: оптимізм і цілеспрямованість. А вже наприкінці розмови із журналістом Юрій сказав:

- Ми настільки довго товаришували з Сергієм, що слова про нього знаходяться самі по собі…

Сергій Єпіфанов посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

У скориківській школі Золотоніського району на його честь встановили меморіальну дошку. А також у селі Руська Поляна під час декомунізації було названо одну із вулиць на честь Єпіфанова.