Щороку з карти нашої Вітчизни щезає приблизно по тридцять сіл. І це тільки офіційно. А не офіційно, в країні повно сіл, в яких не залишилось жодного жителя, і в рази більше малих населених пунктів, в яких зареєстровано по одному чи кілька жителів. Чи не найгірше те, що більш-менш точними цифрами, які відображають істинний стан речей в Україні на офіційному рівні, не володіє ніхто.
Українське село – не лише єдиний годувальник населення і важливе джерело сировини для національної промисловості. Важливість сіл для України ще і в тому, що з давніх-давен вони були осередками формування, а в часи лихоліть і центрами відродження культурних і духовних цінностей нації. Тобто село – колиска української нації. І вже багато років через сукупність різних економічних, соціальних та політичних причин над українським селом нависає страшна небезпека зникнення.
Тенденція щодо скорочення сільського населення, спричинена урбанізацією, тобто розвитком і зростанням міст, мала місце ще за часів СРСР.
Розквіт сіл у «темні» часи «вовчого» капіталізму
Зі здобуттям Україною незалежності процес зникнення сіл став стрімкішим. Причина – затяжна економічна криза. З одного боку її викликала руйнація традиційних економічних зв’язків. А вони міцно пов’язували не тільки економіки союзних республік в цілому, але й окремі галузі і навіть підприємства, що знаходились у різних кінцях неозорих просторів СРСР.
А з іншого – штучне затягування економічної кризи. Можновладці та наближені до них із числа комуністично-комсомольської та владної номенклатур на початку 90-х взяли курс на особисте збагачення. Шлях до мети бачили один – загарбання матеріальних благ, створених народом упродовж десятиліть.
Але на початку незалежності у темні часи первісного накопичення капіталів, так званого «вовчого» капіталізму, для сіл був і світлий період.
На початку 90-х спостерігався сильний відтік міського населення у село. Через економічні негаразди, втрату доходів тощо, чимало людей переїздили на постійне місце проживання в села для ведення особистого господарства.
Проте тривав цей період недовго. Точніше, всього чотири роки – із 1992 по 1996 роки.
Колони черкащан із лопатами кожну суботу покидали місто
Мільйони громадян, живучи у містах, обробляли батьківські городи у селах, або „горбували” на дачах чи, у крайньому випадку, отримували земельну ділянку під город у межах міста. У такий спосіб українці намагались забезпечити свої родини продуктами сільської праці і водночас зекономити витрати.
У Черкасах у ці роки із весни до осені кожні вихідні можна було бачити великі юрби людей із лопатами чи сапами. Одягнені у старе ганчір’я вони пішими колонами йшли на міські окраїни обробляти городи. Такі собі сезонні походи «дорогою життя» – із дому на город і назад. Економили навіть на проїзді.
В Україні із моменту незалежності вмерло понад 640 сіл
З початку незалежності в Україні, станом на 2013 рік, офіційно вмер 641 населений пункт.
Держава зафіксувала припинення існування 601 села і сорока великих селищ.
Смерть 528-ми із них викликана природнім процесом старіння та вимирання місцевих жителів. Решту населених пунктів ліквідували у процесі їх об’єднання із іншими.
Станом на 2005 рік в Україні було 227 спорожнілих сіл. Інформацією про те, скільки сіл в Україні залишилось без населення, на даний час офіційна статистика не володіє.
Померлі села держава не рахує
Рекордним по вимиранню сіл став 2000-й рік. Із адміністративного обліку в той рік зняли аж 86 населених пунктів. І 78 із них – через відсутність населення.
У процесі підготовки матеріалу автор несподівано виявив, що отримати свіжі статистичні дані щодо процесу ліквідації сіл, в тому числі і по Черкащині не можливо. Як повідомили журналісту у Головному управлінні статистики в Черкаській області, подібної інформації вони не збирають.
Дуже дивна ситуація. До 2012-2013 року Держкомстат таку інформацію збирав. Про це свідчать публікації тих часів на дану тему, автори яких посилались на дані Держкомстату. А потім держава чомусь втратила інтерес до теми, і всі статистичні дані щодо кількості населених пунктів у різні роки із офіційного сайту відомства безслідно зникли.
Останнього жителя села з’їли собаки
На думку соціологів, економістів і інших фахівців, реальна картина у сільській місцевості України значно гірша. Якби відповідні органи чи служби провели детальне дослідження, кількість вимерлих сіл зросла б в рази.
Мало не у всіх областях є села, де вже не залишилось жодного зареєстрованого жителя. А ще більше в країні населених пунктів із одним чи кількома жителями. І подумати страшно, що разом із ними помруть і їхні села.
Інколи до ліквідації населеного пункту призводять трагічні випадки із жителями. П’ять років тому така трагедія сталась у селі Вікторівка, що неподалік Козятина на Вінниччині. Останнього жителя села – 62-річного чоловіка розтерзали собаки. Із його смертю у небуття пішло і село, бо як нема жителів – нема і села.
Бучак – село-примара
Наочною ілюстрацією майбутнього українських сіл є село Бучак, що в Канівському районі, яке знаходиться неподалік райцентру над Дніпром. Молодь село залишила. А кільканадцять років тому останні зареєстровані жителі Бучака „переселилися” на кладовище. Подекуди у селі ще збереглись хати, але від багатьох з них залишилися лише занедбані дворища.
Щоправда, повністю життя у селі не згасло. В окремих господах хазяйнують родичі покійних селян, які перетворили сільські обійстя на дачі.
Зазвичай дачники приїздять у село на вихідні, або живуть там із весни по осінь. А на зиму, зібравши врожай та заготувавши консервацію, роз’їздяться по містах.
А підприємливі громадяни із числа власників хат, розгорнули у Бучаку малий туристичний бізнес. Вони здають житло охочим відпочивати на лоні природи. А природою Бог Бучак не обділив. Тут і Дніпро, і гориста місцевість, вкрита лісом. Мало хто знає, що у Бучаку є гірське озеро із чистою і прозорою як сльоза водою. І хоч злі язики і плещуть, що озеро штучне, але приємних вражень від відпочинку на його березі це не зменшує.
По вимиранню сіл Черкащина не в лідерах
Відповідно до динаміки зникнення сіл, що базується на старих статистичних даних (нових, повторюсь, держава з’ясовувати не воліє), лідерами у процесі вимирання є Київська, Полтавська, Житомирська, Сумська, Харківська та Чернігівська області. Там зникло, відповідно, 94, 55, 45, 45, 42 і 40 населених пунктів.
Черкащину ця біда, схоже, обминула. Наш регіон у сумному рейтингу на передостанньому місці.
У 1991 році Черкащина мала 824, а станом на 01.01.2013 – 821 село. Відтак за 22 роки область втратила лише три села. За той же період Закарпаття та Волинь втратили по одному селу, Львівська – п’ять, Хмельницька – шість, Рівненська – сім. А Чернігівська, Тернопільська та Івано-Франківська області примудрились не втратити жодного населеного пункту.
Що вбиває села
Серед причин вимирання сіл – соціальні, економічні і політичні.
До СОЦІАЛЬНИХ належить незадовільний стан соціальної інфраструктури.
Без державної підтримки у селах зникають клуби, школи, лікарні. Не кожне село в Україні може похвалитись наявністю хоч якихось навчально-виховних закладів.
Із медичним обслуговуванням населення не краще. Сільські лікарні майже повністю зникли. Не всюди є фельдшерсько-акушерські пункти.
А що казати про сферу послуг і дозвілля? Переважній більшості сільського населення ніде елементарно помитись чи підстригтись. Із розваг у багатьох селах лише самогон і п’яні бійки.
У великих селах ситуація ще більш-менш. Але тенденція така: чим менше село, тим стан справ там гірший.
Варто до сказаного ще додати погані дороги та слабку, або й повністю відсутню транспортну мережу та відсутність хоч якого-небудь магазину, і життя на селі стає повністю нестерпним.
Молодь у таких умовах жити не хоче, тому їде до міст у пошуках місця під сонцем. Майже у всіх малих селах живуть переважно пенсіонери. В Україні вистачає сіл, в яких народження однієї дитини – свято, яке трапляється раз на кілька років.
До ЕКОНОМІЧНИХ слід віднести слабкий розвиток сільської промисловості. Міцні СТОВи чи фермерські господарства є не скрізь. Але й там де вони є, існує гостра нестача робочих місць. А що же говорити про села, у яких сільські господарства в силу різних причин не збереглись?
Значна частина сільських жителів, не маючи постійної роботи, виживають за рахунок ведення підсобного господарства. Тобто, дбають городи, порають худобу, розводять птицю.
Спосіб життя у селах, кинутих державою напризволяще, повільно, але стабільно котиться до рівня натурального господарства. А воно, якщо хто не знає, панувало у світі у найтемніші часи раннього середньовіччя.
Індивідуальне господарство часто-густо не гарантує доходів. І справа не лише у хворобах, які вбивають худобу та іншу живність, чи загибель врожаю через несприятливі погодні умови або шкідників.
Дрібне господарство вбиває відсутність ринку збуту. Вирощені у селах врожаї фруктів і овочів зогнивають, бо їх нікому продати. Селянин, та ще й не молодий, не маючи власного транспорту, не зможе відвезти продукти своєї праці у місто. А перекупники, які платять селянам за вирощене жалюгідні копійки, теж не всюди приїздять.
ПОЛІТИЧНА причина – держава не бажає вкладати кошти у село. І не тільки тому, що тих коштів у неї хронічно не вистачає, але й тому, що певні можновладці заробляють на тому, що завозять в Україну на продаж сумнівної якості овочі, фрукти, м’ясо і м’ясні вироби з-за кордону. Вбиваючи українське село, вони отримують із цього непогані прибутки.
Як врятувати українське село
У першу чергу необхідно розробити низку державних, комплексних програм, втілення яких вдихне в українське село нове життя.
Ці програми мають бути спрямовані на розбудову аграрно-промислового сектору. Орієнтуватись вони повинні не тільки на велико товарне виробництво, але і середнє, і, передусім, на дрібне.
Розвиток особистого селянського господарства – головна умова відродження села.
У сільській місцевості повинна з’явитись промислова переробка продуктів сільської праці. Це створить робочі місця і, водночас, захистить селян від жадібності посередників, які наживаються, скуповуючи сільські товари за копійки, і продаючи їх в утридорога на базарах.
Задля кращого ефекту варто на державному рівні запровадити фіксовані ціни закупок продуктів сільської праці. Це теж забезпечуватиме селянину добрий прибуток, а міському жителю – недорогі і якісні сільські товари.
Разом згадані заходи призведуть до збільшення кількості сільського населення. Бо можливість працювати вдома за достойну платню і мати додаткові прибутки поверне у село молодь.
На власні очі бачив, як змінювалось життя в Гамарні і Конончі Канівського району, коли у сусідній Хмільні запрацював консервний завод. За кілька років у цих депресивних селах різко зросло населення. Одразу наповнились класи місцевих шкіл і дитсадків, а у сільських бібліотеках вперше за багато років з’явився шалений попит на дитячу літературу. Але щастя тривало не довго. Кажуть, що підприємство закрилося, і життя в навколишніх селах знову завмерло.
Зростання населення обов’язково підштовхне до розвитку і сільську інфраструктуру. Принцип простий. Варто створити багато робочих місць і збудувати дороги – село наповнюється населенням. А все інше, чого людям бракуватиме, вони створять самі. Ніщо так швидко не реагує на зростання попиту на товари і послуги, як дрібний бізнес.
Інакше кажучи, вирішення вище вказаних проблем водночас означатиме повернення життя в українське село.
На думку фахівців інституту аграрної економіки, якщо наявний стан речей в українському селі не зміниться, воно припинить існувати як явище.
Без розвитку сільської промисловості та соціальної інфраструктури українське село приречене.
Аналітики вважають, що від моменту остаточного зникнення село відділяють три-чотири покоління. Оскільки поколінням вважають проміжок часу у 25 років, то без сіл Україна залишиться вже через 75 – 100 років. Хоча це може трапитись і значно раніше.
Як рятували села в СРСР
За часів СРСР існувала ціла система різноманітних методів допомоги селу. Щоб утримати молодь, у селах розбудовували культурну, соціальну сфери і інфраструктуру, будували дороги, проводили газ, а подекуди завершували електрифікацію.
Сільські підприємства – колгоспи і радгоспи – мали у розпорядженні комплексну державну програму підтримки.
Вчителів, лікарів та інших спеціалістів у села заманювали безкоштовним житлом та солідними, як на радянські часи, сумами підйомних.
Безперебійно працювала і програма підготовки спеціалістів для села. Стипендію студентам платили сільські підприємства в обмін на зобов’язання повернутись після навчання в село.
Місту – технології, селу – сапки
Водночас і термін «неперспективні села» з’явився в часи «совка». Левову долю ресурсів держава витрачала на породжену холодною війною гонку озброєнь та втілення космічних програм. Грошей для підтримки всіх сіл катастрофічно не вистачало. Допомагаючи великим селам, забували про малі. Вони в першу чергу і гинули.
У державі склався дивовижний парадокс: з одного боку – польоти у космос, з іншого – широке застосування ручної праці. Тобто, поки у містах впроваджували технології, які полегшували умови праці робітникам, селяни умивались потом, сапаючи неозорі бурякові поля. Про високопродуктивну сільгосптехніки і у тому числі й малу, радянський люд знав тільки із журналів типу «Юний технік», «Техника Молодежи» та телесюжетів програми «Время».
Великий обсяг робіт припадав на ручну працю, що робило умови життя сільських трударів нестерпними. Тому всі, хто міг, втікав із сіл у міста і в першу чергу молодь. Із випускників шкіл у села після здобуття кваліфікації повертались одиниці.
Втікати у міста селян змушували важкі умови життя і праці, помножені на відсутність цивілізованого побуту та дозвілля.
Володимир Лимаренко-Полянський, журналіст
* передрук з блогу на сайті "Про все"
реклама
Коментарі
Смахивает на контрольную работу для 7-го класса. Да, где то промелькнуло, что Вован - историк
Стрічка RSS коментарів цього запису