Дивіться, діти, отут я виросла…
Якихось -дцять років тому тут було все майже так само.
Отут я їздила велосипедом, який зробив мені тато.
З однокласницями…
А ще бігала – отут, в посадці…
Якось мені стало зле і я лежала під оцим деревом…
А отут, в оцій річці, я навчалась плавати.
Раніше тут був пляж, а тепер, бачте, поросло кущами…
Я теж боялась ходити по цій кладці, як і ви тепер, – тримайте мене за руку, тоді не так страшно.
Раніше тут був луг для всіх.
І в нас там навіть був город.
Ми ходили удосвіта стерегти урожай від крадіїв і ловили рибу у річці заодно…
А потім цю всю землю почав орендувати фермер…
І ми можемо подивитись на ті місця тільки звідси – з посадки.
Гляньте, скільки рясту: хоч і між смітниками,
але ж який гарний!
Я теж зі своєю бабусею ходила сюди топтати ряст:
«Топчу-топчу ряст-ряст, Бог здоров’я дасть-дасть,
Буду ще краще топтати, щоб і на той рік діждати…»
«А якщо не дочекаєшся, мамо, то що?»
Та нічого. Тоді вже нічого…
Там, де пустка і кілька цеглин, була вулиця з будинками і людьми…
Тут було життя…
А потім сюди прилетіла російська ракета…
Пам’ятаєте, ми ще вибух чули?
«А люди загинули тут, мам?»
Так, мама моєї однокласниці,
з якою я ганяла на велосипеді тут…
«Дурні росіяни», – констатує одна.
«Росіяни какашки», – додає друга.
Їдьмо додому, діти.
«Поки в нас ще є дім?»
Поки у вас ще є дитинство.
Поки у нас ще є життя…
Юлія Фомічова, журналістка
*допис з "ФБ"
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
«Усі запитували одне одного, чи всі живі, чи всі цілі», – історії людей, що пережили вибух у Смілі
реклама
