05 травня 2011, 15:57
Пряма мова
Мій дід Іван загинув на війні у 1944 році. Пропав безвісти, як сотні тисяч рядових червоної армії. Для сталінського режиму всі вони були гарматним м’ясом, кинутим без зброї і обмундирування у м’ясорубку війни. Смерть мільйонів для більшовицької влади була статистикою. Тому ніхто й не думав знайти місце, де загинув мій дід і тисячі українців, таких же, як він. Із свинцем під серцем повернувся із того воєнного пекла мій дядько Ілько. Від фронтової рани він помер у 1976 році… Кожна українська родина має свої «чорні мітки» від тієї страхітливої війни…
Моя бабуня Маринка, дружина діда Івана, залишилась вдовою із п’ятьма осиротілими дітьми. Бабуся багато розповідала про «турботу» радянської влади про таких, як вона, вдів. Коли пішла на заслужений відпочинок як радянська колгоспниця, то їй навіть пенсія не нараховувалась. Лише пізніше нарахували аж 8 рублів за 40 років рабської праці в колгоспі. А те, що вона вдова фронтовика, ніхто й не згадав. Виживали за рахунок городу і корови-годувальниці… І це вже у 70-х роках, коли СРСР ударним темпом будував комунізм…
А ще пам’ятаю такого собі Мішустіна, який на нашому хуторі був символом Перемоги, весь в орденах і медалях. Його шанували, влада його звеличувала і ставила нам у приклад. Він був секретарем «партєчейки» на відділку радгоспу і над ганком своєї хати вивішував червоний прапор…
Пізніше мені стало відомо що в 1945 тому Мішустіну було…15 років. Я не міг зрозуміти, як у такому віці він міг заслужити орденів на усі груди. Потім дізнався, що він служив уже після війни у військах НКВС, десь на вишках пильнував за полоненими радянськими фронтовиками, яких Сталін відправив у науку до білих ведмедів. Ось там і заслужив Мішустін свої медальки, а ордени, казали, знімав із полонених фронтовиків…
У 70-х цей «символ Перемоги» працював у радгоспі „об’єжчиком” (так у селі називали охоронця радянських ланів і ферм). Був по-комуністичному твердим і багатьох селян пустив під судовий ніж за мішок соломи чи відро дерті. Якось підстеріг і мою матір, яка працювала на фермі, із відром жому. Пам’ятаю, як бабуня Маринка ходила до того ганку із червоним прапором вимолювати милість для дочки. Як плакала, а потім ще й стала на коліна перед секретарем «партєчєйки». Це, мабуть, була єдина за все життя пільга вдові фронтовика, яку Мішустін їй виписав – не дав ходу справі із тим відром жому…
Кажуть, що той Мішустін, який пізніше виїхав із нашого хутора, і досі живий. На 9 Травня він, мабуть, буде йти десь у колоні ветеранів весь в орденах і медалях. Помічаю, що таких «фронтовиків» і «ветеранів» з кожним роком все більше і більше…
На 9 Травня я піду на Пагорб Слави до могили Невідомого солдата. Хай вибачають справжні фронтовики, але не йтиму у їхній колоні, бо там можуть бути «мішустіни» із своїми «ганковими» червоними прапорами. І для мене той Невідомий Солдат – відомий…Він залишився невідомим для тієї сталінської кривавої влади.
А ще зайду у церкву, як навчила мене бабуня Маринка. Поставлю свічки за вічну пам’ять і славу своїх героїв…
А потім за чаркою знову і знову згадую той ганок із червоним прапором, чорну від страху свою матір. На ганку в орденах і медалях секретар «партєчєйки», «символ Перемоги», товаріщ Мішустін: «Обворовуєтє, сукі, совєтскую власть, за которую я пролівал кровь!..» І вдову фронтовика у сльозах, яка вимолює пощаду у тієї «совєтскої власті», і стає перед нею на коліна…
Не забуду цього довіку! І ніколи не стану перед будь-якими владцями на коліна…
Сповідь енкаведиста Мій світ зав’язаний в колючий дріт,
а я у ньому бог на вишці з автоматом…
І скільки б ти не йшов, не біг, не гріб –
ти станеш тут рабом і мусиш тут сконати.
Зжимаєш волю у залізнім кулаці, -
та мою зверхність визнать мусиш,
бо світ я бачу крізь приціл
і серце кожного утримую на «мушці».
Сьогодні я – герой! І груди в орденах…
А ті, хто був внизу – згнили, зотліли…
Звеличують не їх, - співають оди нам,
яким червоний стяг лоскоче душу й тіло…
І мрію про одне, щоб повернуть режим
й хохляцьке бидло посадити на парашу.
Я хочу жить, я буду вічно жить!
І вічно празнувать побєди наші!
Мій внук сьогодні замість мене на посту
і зверху оглядає люд і місто…
Він нині істину сповідує просту,
що вишка в нього – це високе крісло,
і в серці дріт, колючий дріт
на кожного із вас, на цілий світ…
Леонід Даценко, голова Черкаської обласної опозиційної адміністрації, голова обласного осередку УНП
реклама
Коментарі
Дуже точно сказано
Стрічка RSS коментарів цього запису