Я згадую хату моєї бабусі у селі. Я там проводив дитинство: їв черешню, сапав город і носив воду з криниці.
Я не міг уявити що крізь кілька десятиліть я згадуватиму ці часи з завиваючою журбою у серці і бажанням повернутися у ті моменти, коли купання у річці чи поїздка на копійці приноситимуть задоволення, яке сьогодні нічим не відтворити.
Тоді не було і натяку на війну, а у літньому селі не було і алюзії на цинічність і байдужість русифікованих міст, де жага наживи складала і продовжує складати основу існування суспільства.
Село - це геть інша історія. Особливо, коли хата побудована твоєю прабабусею після всіх випробувань у Сибірському засланні і другої світової.
Як же нам всім не вистачає правильних основ автентичного виховання. А воно є лише у селі, яке є українським архетипом у самому собі.
І саме в основній своїй масі люди з сіл тримають сьогодні фронт, поки містяни підтримують міф про власні економічні здобутки і виховують у собі почуття власної важливості.
Сотні стертих сіл Донбасу, Київщини, Харківщини, Запоріжжя, Херсонщини, Сумщини, Чернігівщини, Миколаївщини , Луганщини і Дніпропетровщини виють голосами предків, які тисячоліттями закладали в нас основи українського архетипу.
Невже ми на стільки нікчемні, що дозволимо знищити інші?
Дмитро Кухарчук, командир 2-го штурмового батальйону 3 ОШБр
*Допис з "Фейсбуку"
реклама
Коментарі
Це вже давно не таємниця...звати її Влада.
Та в нас усі політики та чиновники такі - без бамажки від рехерента здатні лише блимати. А потім дивуються, коли той рехерент з інтернету накопіпастив російську дурню та українською переклав.
Людство вийшло з печер. То, може, автентичним є саме печерне виховання?
Стрічка RSS коментарів цього запису