Того вечора верталася додому з лікарні після операції: квола, але щаслива. Завдяки втручанню долі (в кабінет зайшов молодий лікар, що якось випадково був на нашому концерті, впізнав мене і на вухо запропонував новітній метод втручання) я зберегла лице. Інакше не знаю, на кого би я була зараз схожа.
На Майдані коло Стелли було кілька десятків людей. «Що тут? – спитала в друга, що підвозив мене. «Та Мустафа написав, щоб виходив народ. Яник же в ЄС не хоче, гандон!» - «Може я вийду?..» - «Та блін ти дітей не бачила он скільки!»
Так я не вийшла на Майдан у першу ніч. Зате вийшла наступного дня. І більше не йшла додому, крім як поспати чи поїсти – ну, щоби не об’їдати людей, які з інших міст. Не відмовлялася лише від імбирного чаю… Ну бо як відмовитися? Ану підніміть руки, хто памятає?..
Якось о 4 ранку мені подзвонила знайома: «Карпа, вставай, бери машину, там беркут бє студентів, вони тікають куди можуть, забирай їх! Я не можу, в мене дитина…» В мене теж була дитина. Навіть дві. Їм по 2 і 3 роки якраз. Але про це я думала, вже бючи по газах в бік Майдану. Багато кого тоді прихистили священики Михайлівського Собору. Я навіть вперше за довгі роки пішла до церкви тоді на Паску – бо увірувала в них як в людей.
«Моя мама сказала, щоб я без люстри з Межигір'я не вертався!» - сміявся кумів друг з Тернополя.
«Батя, ти перестарався!» - тримали дівчата плакати в руках.
«Не йде Вітя у Європу ні за які бабки, бо в Європі вже не носять андатрові шапки!» - придумав мій тато на манер коломийки, і я подумала, а чом би й ні? Зібралися з «Фолькнерами» і зарядили. Хто пам'ятає коломийки зі сцени? Піднімайте руки…
Посадив собі ялинку, а виросла йолка
Президент став підарештом
Нема з нього толку…
А ще ж був «вільний університет» із лекціями просто неба, промови на сто тисячну авдиторію (Боже, як це було страшно – чути себе двічі, з власного рота і з порталів!) І як це було круто: говорити вголос назви знайомих міст «Снятин», «Коломия», «Черкаси», «Дніпро». І бачити обличчя. І пишатися тим, що я живу тут і тепер. І що всі ми – разом. А нормальних людей, виявляється, куди більше, ніж я підозрювала.
«Карпа, коли мі зустрінемось без оцих всіх ватних штанів і шапок, ми одні одних не впізнаємо!» - казала Victoria Narizhna.
«Ми вам квіти полили і все поскладали» - казав незнайомий чоловік, якого з групою друзів я пустила додому спати й митися в гарячій воді, поки сама з дітьми ночувала в подруги.
«Ірена, йди за мене на Майдан, дітей завези мені, в мене немовля…» - писала незнайома жінка з харківського масиву і з нашими всіма дітьми все було в порядку…
«Боже, та шо ж ми їмо тут одну ковбасу і борщ із мясом, що робити вегетаріанцям і тим, хто постить?!» - схаменулася я й кинулась варити цей самий суп із гарбуза й імбиру.
А ще був з сочевицею і карі, і йшов, як діти в школу, навіть серед тих, хто не вегетаріанець…
Це був час довіри. Час Сили. Час Гідності і пробудження козацької крові. Час кінця тєрпіл і упосліджених. Це було пробудження.
Пишу це і місце в голові, з якого тоді вирізали пухлину, пульсує. Це Пам'ять оживає в тілі.
Завдяки тому, що тоді ми вийшли на вулиці – хтось уперше, хтось вдруге з Помаранчевого, а хтось і втретє після Революції на Граніті – ми самі собі вирізали пухлину. І ЗБЕРЕГЛИ СВОЄ ЛИЦЕ. Самі перед собою й перед світом. Інакше я не знаю, на кого б ми були тепер схожі.
Photo Alex Zakletsky
Ірена Карпа, українська письменниця, журналістка, дипломатка родом із Черкас
*Допис із фейсбуку
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису