У Тараса Шевченка є один вірш, мабуть, - з найбільш відомих, на рівні з «Заповітом». «Садок вишневий коло хати»… Всі його в школі вчили.
Читав його раніше, і думав: якийсь лубок, кітч. Ресторан «Царське село»: гіпсові лелеки, вози, глечики, хрущі над вишнями, мерседеси…
Але це коли не знати, за яких обставин він написаний. Шевченко його написав не під грушею, за келихом просеко. Воно написано не з «натури».
Вірш написаний в казематі, в тюрмі, в чужому й холодному Санкт-Петербургу. Після арешту за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, й перед засланням на 25 років, в солдати. З забороною «писати й малювати».
Про це пише Ростислав Семків в своїй книзі «Пригоди української літератури».
Це слова людини, яка народилася в кріпацтві, якимось дивом здобула собі свободу, і знову її втратила. Формальну свободу. Бо серцем Шевченко завжди був вільний.
Садок вишневий - це марево, медитація, недосяжне й нездійсненне. Це мрія, яка не має шансів на реалізацію. Те, що привиділося в темних тюремних стінах. Як Рай. Той садок росте з самого серця.
«Співаючи, ідуть дівчата, а матері вечерять ждуть…
Вечірня зіронька встає, дочка вечерять подає. І мати хоче научати, та соловейко не дає…»
Це неймовірна туга за Рідною Україною, якої я, скоріше за все, більше ніколи не побачу.
Бо попереду - лише чужі степи, солдатська муштра, і вічні мовчазні, німі пустелі Туркменістану…
Це дуже сильний вірш!
Віталій Чепинога, екс-нардеп,
уродженець Чорнобаївщини
*Допис з «Фейсбуку»
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису