Фото: фейсбук Ольги Косенко
Повертаюся після відпустки в Краматорськ.
Маршрутка від зупинки до зупинки заповнюється військовими.
Кожного проводжають близькі - концентрація незагоєного суму і болю від скорої розлуки.
Дружина, яка за вимученою посмішкою ховає непролиті сльози. Плакатиме вона вже вдома, обіймаючи його подушку. Малий, який зосереджено пхає татові в кишеню піксельних штанів свою машинку. Мабуть, щоб тому було чим гратися з побратимами.
Батьки, які обіймають сина і постійно повторюють, щоб "не форсив і одягався, бо ночі ще холодні", щоб "кожен день писав, бо вони місця собі не знаходять" і щоб " не лінився готувати, бо отією сухом'яткою весь желудок собі іспортиш".
Маршрутка повільно рушає. Мати хрестить її вслід, благословляючи не тільки свого, а й чужих дітей, які їдуть на війну, боронити свої-чужі міста поки ще українського Сходу.
Ольга Косенко, військовослужбовиця 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади
*Передрук із фейсбуку
реклама
