Вчора я бачив щасливі морди (ну добре, обличчя) ППОшників, які щойно збили ракету. Сиділи, сиділи, чекали, чекали, а таки висиділи, вичекали і в‘ї***ли по бл*діні та врятували чиїсь життя.
І я думаю: а от що має відчувати людина, яка врятувала десяток життів. Очевидно, що вони ставляться до своєї роботи як до роботи, але ж очевидно й інше: усвідомлення своєї місії. Своєї користі. Можливо, навіть, своєї головної задачі.
Ну от, скажімо, піхота. Ближній бій або не зовсім ближній. Стрілкотня, гранатомети, там, може якась беха х***рить по укрєпці й розносить її в хламіну, пацани бігають з нлавами й полюють на танчики, десь підтягують уліточку й накривають квадрат з живою силою. Ясно, корочє - мета завалити якомога більше орків, просунутися, утримати, відбити, закріпитися… Ніби теж рятуєш чиїсь життя, але в якійсь такій туманній перспективі, тобто ланцюжок подій може бути різним, це всього лише бій, війна тут і тепер, а що далі - не завжди ясно. А якщо провалили операцію - може арта підтримати або навіть авіація. А тут - не збив - гарантовані руйнування і смерть. Міномет не прикриє. Арта не дотягне.
І от приходять такі задоволені обличчя (так і хочеться сказати - морди): збили.
І день ніби світліший, і настрій краще. І природа добріша до тебе. І навіть їжа смачніша.
А з іншого боку в порівнянні твоя робота здається незначущою і нецікавою. Прісно проводиш вечір, вдивляючись у вітряну чорноту, підтримуєш руками бронік, бо спина вже не витримує, думаєш про ту пахлаву, що купив вдень і про салат з пекінської капусти, авокадо й горонзолли. Або думаєш про те, як теж неодмінно врятуєш чиєсь життя, навіть якщо результат буде неочевидним. Або, можливо, вже врятував, тільки не знаєш про це. І тішишся цьому селф-десепшену, мов дідько цвяшку.
А ще думаєш, що в тебе також не обличчя, а морда, і щоб вона знову стала обличчям, варто поголитися.
А тример вже лежить на новій пошті.
Треба його забрати.
І я заберу.
Артем Чех, український письменник родом із Черкас, захисник України
* Допис у фейсбуці
реклама
