Наївний наратив про запит на справедливість від чоловіків у цивільному, дуже наївний.
В цій м’ясній дійсності не може бути справедливості. Її не може бути там, де гинуть тисячі. А гинуть тисячі. Там взагалі нічого не може бути, окрім бажання кричати. Та це не опишеш в жодному тексті про криваве багно та обгорілі рештки тіл в медеваках, що не доїхали. Можна лише написати про криваве багно та обгорілі рештки. Але не відчути. А відчути – коли прожити.
І це ох*нно страшний досвід. І корисний він лише для сильних.
Звісно, війна – це страшно і неприємно. І в службі – будь-якій – психологічно зріла і сучасна людина знайде мало привабливого. Так є, бо так є.
Але. Наша кількість переростає в якість. Більше нас – менше кривавого багна. Так працює війна. Так працюють комп’ютерні стратегії. «Козаки», «Старкрафт», «Герої».
І якщо ми не тягнутимемо за гриву до війська тих, хто може тримати зброю, то ми скоро закінчимося. А коли ми закінчимося, то вже нічого не буде. Хіба митці в екзилі писатимуть і читатимуть статті на тему: як ми все про*бали.
Навіть не розвиватиму цю банальщину.
Чому одні мусять уже майже два роки двіжувати, а інші ремонтують прорив каналізації, барижать телефонами на Кардачах і мутять мутки, покладаючись у питаннях свого виживання на безсмертя і безстрашшя інших?
Так ми не домовимося. І прірва не звузиться.
Бо той, хто не бачив війну не зрозуміє того, хто бачив. Ніколи. Ну от ні. І жодного аргументу не прийму. І не буде «після війни», якщо не підуть ті, хто може йти. Буде безперервна війна скрізь, куди дотягнуться п*дори. І вже тоді виїдуть усі, хто зможе виїхати. А зможуть не всі. А в їхніх квартирах житимуть… ми вже проходили це і знаємо, хто там житиме.
Якщо сантехніки і клерки не підуть до війська, тоді військо ворога прийде до сантехніків і клерків. І їхня пацифістсько-сц*клива позиція не врятує їх від трудових таборів, тортур заради розваги, кулі в потилицю або знову ж таки – мобілізації. Це вже було. Це є там, за лінією. Просто мало хто це бачить.
Не варто обманюватися відносно рівним фронтом. Він тримається, поки той ох*вший від надзвичайного тиску умовний мільйон його тримає. Чи довго цей умовний мільйон триматиме на собі війну? Пів року? Менше? А далі? А далі цей мільйон почне ламатися. А що війна? Розсмокчеться? Не розсмокчеться. Це ж не герпес. Це саркома. Таке не розсмоктується.
Інфантильний оптимізм залишився в позаминулому році.
Чи хочу я служити далі? Не хочу. Я втомився. Я банально за***вся від несвободи й тиску. І це я пишу вже з Києва, не з окопів. Але я за***вся поєднувати службу, волонтерство, інформаційну роботу. Я хочу ремонтувати прорив каналізації та писати романи. І вірити в ЗСУ. Я хочу вірити в ЗСУ, а не щоб вірили у мене. Я хочу їздити на фестивалі без рапортів, виїжджати за межі гарнізону без дозволу, давати інтерв‘ю без дозволу, спати досхочу, поїхати в тур Штатами і Європою, а не рахувати дні відпустки, куди я мушу увіпхнути написання текстів, редагування роману і ремонт у квартирі.
Я мав можливість усі ці довгі воєнні місяці жити на європейських резиденціях і не знати усього того, що пізнав. Я міг стояти 24.02 у заторі на виїзд з Києва. Я міг піти у внутрішню еміграцію і випірнути десь влітку 22-го й почати говорити від імені всієї країни на міжнародних майданчиках, не маючи на те підстав. У мене було безліч можливостей уникнути війни. Була навіть можливість не помітити її. Як це вдалося деяким моїм колегам.
В цій війні немає справедливості. І найбільше це відчувають зараз ті військовики, що добровільно взялися рятувати країну в перші дні. І тим дивніше чути запит на справедливість від цивільних чуваків, які ще не готові.
Поняття справедливості було випалено тоді, коли одна частина чоловічого населення пішла двіжувати, а інша — з‘***лася або залягала на дно своєї совісті під тиском страху і нерішучості. От і вся справедливість.
А я не кадровий військовик і хочу відпочити. Чи справедливе моє бажання? Чи маю право казати: я не вивожу? Чи цивільне населення далі віритиме в ЗСУ і щиро захоплюватиметься мільйоном, завдяки якому все тримається, й ігноруватиме його потребу у відпочинку? Що я думаю про все це? Вірте. ЗСУ не розчарують. Не мають вибору. Але ЗСУ потребують нових юнітів. Повірте нарешті й у себе.
Але коли тягнуть за гриву – соромно. Навіть якщо про це ніхто не знає, окрім вас і воєнкома.
Щодо іншого. Мій головний підсумок 2023 – банальний до нудоти. Я вижив. У прямому сенсі вижив, хоч і з певними наслідками, які почали проявлятися. Бажаю нам усім вижити. Бажано без наслідків. Бо навіть тут, у прекрасному мирному Києві виживають не всі.
І фото – як нагадування – зроблено у перші дні війни з окопу.
Артем Чех, український письменник родом із Черкас, захисник України
реклама
