Іноді трапляються стримано-істеричні фрази від людей, що не служать.
Український Крим. Скоро.
Або.
Зустрінемося на ялтинській набережній.
Природа цього зрозуміла, і я навіть не візьмуся засуджувати це. Часом варто про це говорити. Ви ж не в армії аби заборонити собі мріяти. Та й містять в собі ці фрази таку відчайдушну й розпачливу начинку, що хочеться людину обійняти. І побажати їй довгих років життя.
Від тих, хто служить, цього майже не почуєш. Там інша начинка. Не краща і не гірша. Інша. Вони не говорять про зустрічі на ялтинській набережній, бо знають, що торувати той шлях до південного узбережжя доведеться саме їм. Тут на посадку батальйон кидають. Уявіть, що відбуватиметься на Перекопі!
Я теж хочу Крим. Отак – щьолк, і Воронцов, Волошин, Чехов. Крадаг, Шаан-Кая, Тепе-Кермен. Тарханкут, Чуфут-Кале, Сиваш.
Та про це більше хочеться мовчати. Це як повернутися у помешкання свого дитинства. Ти подорослішав, набрався мудрості й цинізму, різного досвіду, вже тричі змінював пріоритети в житті, а тут – все те саме. Воронцов. Волошин. Чехов.
Тому про це більше хочеться мовчати та не займатися шкідливим візіонерством. І не думати про те, що буде. Краще зосередитися на тому, що було. Це важливіше для усвідомлення того, що є зараз і що на нас усіх чекає, якщо не зробимо висновків з того, що було.
Найкраще для розуміння сучасного українця є книжка «Брама Європи» Сергія Плохія. Короткий, стислий, простий спосіб відновити в голові свою історію й зайвий раз переконатися в тому, що історія України це низка пройобів, які щоразу призводили до роздрібненості, міжусобиць, Руїни, окупації, поділу. Це захоплений Київ, розтерзаний Чернігів, вирізаний Батурин, зрівняний із землею Маріуполь.
Все на поверхні, і за 800 років нічого особливо не змінилося. Загалом нічого. І взаємини з Польщею. І з московією. І наше безпорадне бажання роз’єднатися й набити одне одному пику.
Або втекти туди, де ситніше.
Або туди, де чистіше.
Або туди, де можна не боротися.
росія чекає від нас виснаження. Чому б нам не чекати виснаження росії? Так їх більше. І шо? Так у них літаки, флот, м’ясо.
І шо?
Ми навчилися за ці два роки жити з війною. Нас лякали і нам заважали і півроку тому, і рік тому, і два роки тому, і навіть десять років тому. У перші дні вторгнення багато хто не вірив, що Україна буде. Але вона є. Непогано так є, враховуючи, що перед нами літаки, флот, м’ясо.
Чи має нас лякати те, що відбувається в політиці США? Ми маємо про це думати, але не лякатися цього. Менше думати про ялтинську набережну, а більше про Ялтинську конференцію. Добре було б систематизувати всі наші пройоби і більше так не робити. Інакше станемо ще одним поганим прикладом на сторінках історії України.
До речі, про флот і м’ясо, що йде на корм крабам. Хороша картинка. Теж варто про це думати.
Артем Чех, український письменник родом із Черкас, захисник України
*Допис у фейсбуці
реклама
Коментарі
В Стамбулі Арахамія і ко домовлялись з орками про терміни та умови ліквідації ЗСУ. Якщо ви підтримуєте ліквідацію ЗСУ вам краще виїхати з країни.
Путлерівці миром згодні називати лише безлюдне згарище на місці України,а перемовини пропонують лише з питання - палити наших дітей чи топити? Це офіційно заявляють і Путлер, і його челядь, і російські державні телеанали. Тобі ТАКІ перемовини треба, тварюка манкуртська? То чом досі не в сонячному Лугандоні, покидьок колаборантський ?
Стрічка RSS коментарів цього запису