Зі спогадів Володимира Житомирського (1884–1960), уродженця Черкас, радянського державного службовця, сина черкаського підприємця Льва Житомирського (відомого тим, що мав будинок і магазин тканин на місці нинішньої Черкаської медичної академії). Нещодавно побачила світ книга мемуарів Володимира Житомирського «Мої записи. Спогади. Кінець 1880-х – 1934», опублікованих стараннями його онуки Марії Мироненко. Подається в перекладі українською мовою.
Переїзд у новий будинок (1894 р.)
«У суботу в синагозі під час перерви татові сусіди по кріслах біля східної стіни, схиливши один до одного голови та погладжуючи бороди, шепотіли:
— Ви чули, що робиться у реб Лейві?
— Що робиться?.. Ось він сидить тут!
— Гм... Він уже може сидіти, де тільки захоче... Він же купив майно Скловських!
— Скловських будинок кам'яний?!
— Так-так! З усім двором! Ви хіба розумієте, що це означає?
— Пс… Що значить – я не розумію?! Це ж… це ж ціла держава…
І голови поверталися в напрямку до татового крісла, і погляди, обережні, щоб не бути поміченими, роздивлялися тата з шанобливістю та цікавістю, наче було в ньому щось нове, небачене раніше. І лише дехто, коли тато йшов до виходу, зупиняв його, щоб привітати й запитати: «Реб Лейві, коли ж новосілля?», і чулася в їхніх голосах нотка невпевненості, чи не надто фамільярне їхнє звернення… І навіть доктор Манасевич, чи не єдиний у ті роки інтелігентний єврей у місті, людина з того, високого світу «дипломованих», для яких єврейський закон не писаний, а простий єврей не рівний, виходячи від хворого з сусіднього з нашим будинку й побачивши на нашому ґанку тата, гукнув його і весело привітав, хизуючись давньоєврейським словом:
— Реб Лейві, отже, скоро «ханукас-хабаїс» (новосілля)?
…Ранньої весни було закінчено ремонт у нижньому поверсі великого будинку – і ми переїхали.
Очам всіх – знайомих і незнайомих, друзів і недругів, родичів і чужих – наша сім'я постала в новому соціальному ранзі.
Замість колишньої напівтемної крамниці в старих дерев'яних рядах на базарній площі – величезний магазин, що виходить фасадом на центральну вулицю з цільними вікнами-вітринами, які з’явилися в місті вперше, з небаченими також в нашому місті раніше гофрованими металевими шторами, з полірованими меблями, з годинником над дзеркальними дверима, що ведуть до житлових кімнат, з красиво оформленою касовою кабінкою, зі зручними стільцями вздовж прилавків для любительок засиджуватися перед наваленими на прилавку горою шовками, оксамитом, вовною. І «свої» покупці палко вітали тата і маму, весело примовляючи: «Добре! Дуже добре! Зовсім як у Києві!»
Замість колишніх злиденних, простеньких кімнат – велика квартира: високі і дуже просторі кімнати, солідні, витримані в тоні, що відповідає призначенню кожної кімнати, шпалери, блиск політури на високих, оброблених горіхом дверях і віконних отворах. Ми не бачили раніше панських квартир, але відчували навколо себе, в цих кімнатах, у колонаді високого заскленого коридору, що оперізує весь будинок із двору, і такою самою наприкінці нього літньою їдальнею, стиль і атмосферу панства.
Отже, реб Лейві Житомирський зі скромного крамаря перетворився на найзначнішого в місті купця, власника найкращого в місті магазину, з непомітного обивателя, господаря невеликого будиночка на тихій вулиці – у володаря великої садиби, що простяглася на півкварталу по двох вулицях. Словом, не рядовий «бaл-а-бyс» (домогосподар), а справжній «ґвір» (багач)».
У 1919 році, переживши погроми від білогвардійців і григор'євців, Житомирські виїхали в Одесу і більше в Черкаси не поверталися. В їхньому будинку радянська влада заснувала фельдшерсько-акушерську школу, яка потім стала медичним училищем, медичним коледжем і врешті медичною академію. В 1960-х роках старий будинок закладу було знесено, і на його місці побудовано сучасну споруду.
Цікавий факт: навіть маючи велику квартиру, Житомирські не виділяли дітям окремих кімнат. Діти жили в кімнатах з дорослими родичами. В ті часи так було заведено.
Максим Степанов, журналіст, історик
*допис з "Фейсбуку"
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису