Степова: На Черкащині ми вдома!

Життя – цікава штука. Колись я навіть не думала, яке це щастя жити у селі. Колись я навіть не могла подумати, що буду доїти козу. Колись... в це «колись» входить так багато, що я дедалі частіше кажу, що то минуле життя, де я померла й ось народившись наново, просто пам’ятаю усе те, що вже прожила.

В цьому «колись» і гламур, і офісні шпильки, й весела робота на радіо, й важка, але улюблена робота в юридичній компанії, й не менш улюблена справа з випуску своєї газети, й... стільки, що важко описати, наскільки багато в цьому «колись», бо в ньому ще й початок війни, окупація, Довжанський котел, розбите Дебальцеве та Іловайськ, знищені мрії на звільнення рідного міста, ненависть сусідів і «скажи спасибо, что не расстреляли» від кума. Зради, зради, сльози, гіркота... Як гарно, що це теж там в «колись».

Десь із 2010-го року ми з чоловіком, живучи у шахтарському місті, почали мріяти про хатинку у селі. Навіть купили, вона потім врятувала нам життя, бо ми не встигли оформити всі документи, то ніхто не знав, куди ми вивезли дітей. Чомусь хотілось волі, щоб кожний ранок падати у велич степів і пити небо. З городини в нас там були тільки кукурудза, гарбузи, трошки картоплі та помідорів, бо посуха, степові вітри, дефіцит води. Але в нас були кролі, сіно, пахуче, наче хмаринки, й мрії, мрії, що колись... Так, «колись» має дві сторони: колись у минулому житті й колись у майбутньому. Тому й кажу, що життя – цікава штука. Бо мрії, вони завжди збуваються, особливо, коли мрієш удвох.

Війна підштовхнула нас виїхати з міста, що з’їхало з глузду й шаленіло від ненависті. Я, ще перебуваючи там, шукала по інтернету хату, щоб купити. Й перша, яку я знайшла, була на Черкащині, село Степанці. Чоловік здивувався, бо знав це село. Там народилися його дід, прадід, там у діда-прадіда був млин, корови, коні, своє господарство, садок, але потім прийшли «рівалюціонери» й забрали й поділили усе, що було нажито родиною. Діда розстріляли, вагітну бабу зіслали до Сибіру, де й народився батько Сергія, який потім приїхав на Донбас відбудовувати шахти. Якось тренькнуло у душі, й ми вирішили: не важливо, яке село, але ось туди, на Черкащину, додому.

Довго шукали хату, заглядаючи кожній у очі й у душу. На хату в селі Степанці не вистачило грошей. Але коли зайшли в одну, знову щось обізвалося у душі – наша. Дивна схожість бабусі, що в ній жила, з моєю. Дивне відчуття дежавю. Гарні господарі, які не ставили на меті нажитися на нас, а запропонували й розстрочку, й залишили багато меблів, речі, посуд, поорали город нам. Чесно розповіли про село, про людей.

Так ми й прижилися. Але окрім городу, я не наважувалась на щось. Я ж містянка, не потягну, осоромлюсь. Кролів не хотіли, кури, качки, гуси, але то таке. Й ось сусідка довірила мені доглянути свою козу. Я, та, що ніколи не доїла, поклала руки на вим’ячко, прошепотіла їй у вушко вдячні слова, й руки «згадали». Руки «згадали» й не хотіли відпускати те щастя. Весь рік просила родину все ж наважитись. І на день народження моя майже сваха подарувала мені двох кізоньок, маленьких, верескливих Бабетту та Козетту. Й ми почали вчитись. Пасти. Косити. Чистити копита. Я читала багато літератури з утриманні кіз і дедалі більше мріяла, що колись...

Зараз у мене вже 6 дійних кіз та підростають 2 цапика та 7 кізоньок. Й це неймовірне щастя, спілкування з ними. Ну, а ще багато-багато смачного солодкого молока, сир, йогурт, морозиво. Я перепробувала купу рецептів і експериментів, то вдома шуткують: «Невдалий сир ми з’їдаємо. А вдалий? А вдалий теж з’їдаємо, але трошки згодом».

У цьому році війна знову гиркнула на нас своєю пащекою. Я плакала, гладила кіз й мовчки плакала: «Нехай уб'ють, а кіз не кину, як вони без мене? Піду в ліси, якщо окупують, буду жити у лісі з козами, дітей відправлю за кордон, а сама – в ліс».

Кози тремтіли. Дибили загривки, майже не їли. Над нами летіли «калібри» й літаки, коли я доїла кіз у загоні. Як тривога, то я до кіз, щоб їм не було страшно. На пасовище не виходили, гахало. Кожен день гахало голосніше, то сліз моїх ставало більше. Але одного разу (я сиділа, поклавши голову на козу Маланку й обійнявши козу Мію) Маланка на «бабах» задибила загривок, але потім прислухалась і заспокоїлась, шерсть опустилась. Вона тицьнула мене у мокре від сліз обличчя, облизала й пішла жувати сіно. Мія зітхала й переживала – «мама, мама», але Маланка спокійно жувала сіно.

Я прислухалась. «Бабабх» – це були виходи, а не входи. Рясні, потужні, злагоджені. «Наші навалюють», – зраділа я. Кожен день «бабах» відходив усе далі й далі, а одного разу я ледь вловила, коли прислухалась.

Ми пішли на пасовище впевнені, що все буде добре, все буде Україна та все буде Перемога. Ненависні оркорашисти зіпсували мені весну, зустріч з друзями й святкування першого сиру, милування козенятами, але це не означає, що цього не буде. Буде ще весна, й це вже народить нам когось коза Барселона, а цапики Токіо й Лондон будуть першими хлопцями на селі, бо ж панської крові: ламанч та нубік.

Я навчилась робити смачний халумі з м’ятою та імбирем, м’ятою та перцем, ніжну рікотту з ріпаковим медом, фету та бринзу, а ще цукати з гарбуза, кабачків та моркви, а ще настоянки з трав та фруктів, а попереду ще стільки цікавого, й колись...

Колись я зустріну друзів, ми відсвяткуємо Перемогу, відплачемо за тими, хто не прийде святкувати, колись у нас з’являться нові мрії, й колись я знову буду сміятися, розповідаючи, як я за одне життя встигла прожити декілька. Бо колись, я мала офісні туфельки на шпильці, манікюр, модну зачіску та не вміла доїти кіз, але це було у іншому житті, куди я не хочу повертатися навіть подумки. Бо моє справжнє життя – ось тут, там, де молоко, падаючи в цеберко, збиває піну, де з сараю щебечуть ластівки, злітаючи з гнізда, де вітер гойдається на хвилях ярої на сусідському полі, де мені у очі заглядає Маланка й щось розповідає зі своїх казкових снів, на вухо дмухає своє ніжне «мама» Мія, гецають по загону Жоржинка, Ляля, на яких сердяться вже поважні й досвідчені Бабетта й Козетта, де лежить у соломі Лондон, вальяжно, як вимагає статус господаря гарему, де ще маленька Барселона буцяє мою дочку Владу, бо вимагає на руці, а вже ж огогенька вимахала й важкувата, а позаду тихо й шкідливо жує Владини штани Токіо. Ось це мій світ. Ось це справжня я. Ми вдома!

Але колись я у страшних снах, думках навіть не могла допустити, що сотні, а може й тисячі моїх друзів пройдуть мій шлях біженця-переселенця, втратять, будуть зраджені й ошукані, кинуті й заллють світ сльозами розпачу, а потім підведуться й підуть жити у свій новий світ, згадуючи, як колись жили, й мріючи, як колись влаштують своє життя...

Олена Степова, переселенка, публіцистка.

* Допис у фейсбуці.