Фото: фейсбук Олександра Слєпцовського
Після перших несміливих підсніжників тюльпани приходять, як друге, уже впевнене диво весни. Не питають дозволу — просто розгортають свій кольоровий хор і беруть парк у полон.
У Смілянському парку зараз усе дихає тюльпанами. Вони — скрізь. Червоні, мов крапля гарячої крові на ще прохолодній землі. Рожеві — ніжні, як недосказані слова. Жовті — ніби хтось розсипав сонце жменями. Ці кольорові плями не просто лежать на клумбах — вони звучать. У ранковому світлі, коли сонце ще не встигло стати різким, тюльпани ніби вібрують, як струни, і ця тиха мелодія входить у душу, заспокоює, вирівнює подих.
Здається, навіть скульптури вздовж центральної алеї трохи нахилили свої кам’яні голови — придивляються. Стоять, як давні сторожі, але сьогодні не пильнують, а милуються.
І старий польський костел — той теж завмер. Його стіни, які пам’ятають інші часи, інші голоси, сьогодні мовчать. Звідти долинає лише пташине щебетання і сухий, ритмічний стукіт дятла — ніби хтось невидимий відбиває такт цьому весняному дню.
А люди… Люди — як завжди, різні.
Ось вояк. Стоїть, сперся на холодний камінь клумби. У його поставі є щось важке, пережите. Поряд — милиці. Але зараз він дивиться на тюльпани — і в цьому погляді раптом з’являється тиша: та сама, якої, мабуть, так бракує після всього, що він бачив у окопах.
Молода дівчина, помітивши, що не лише вона зупинилася біля цієї краси, усміхається — трохи сором’язливо, трохи відкрито — і рушає назустріч, ледь стримуючи одразу двох песиків, які тягнуть її у свій, набагато простіший і радісніший світ.
Ось старенька повільно човгає алеєю. Її кроки — як відлуння часу. Вона дивиться не на квіти, а кудись крізь них, у власні думки, де, можливо, весна вже давно минула...
А десь збоку хтось буркнув з легким роздратуванням:
— Геть показилися на цих тюльпанах…
І в цьому теж є правда. Бо краса — вона така: когось лікує, когось дратує, а когось залишає байдужим.
Природа завжди відповідає людині. Не словами — відлунням. Ти приходиш до неї з відкритістю — і вона відкривається ще ширше. Приходиш із втомою — і вона дає тобі місце її скласти. Приходиш із байдужістю — і вона просто мовчить.
Смілянський парк зараз відповідає щедро. І ця щедрість — не випадкова. За нею стоять руки, турбота, впертість тих, хто щодня робить свою тиху справу: це, передусім, директорка Вікторія Хандусь разом зі своїм невеликим колективом справжніх ентузіастів. Люди, які не чекають оплесків, але створюють простір, де хочеться дихати глибше. Де тюльпани стають не просто квітами, а настроєм.
І, як це завжди буває з найкращим, ця краса — не вічна. Вона промайне. Пелюстки облетять, кольори згаснуть, і парк знову стане стриманішим, буденнішим. Тому, може, й справді варто трохи «показитися». Зупинитися. Подивитися. Вдихнути.
Після виснажливої зими й затяжної холодної весни — це не просто квіти. Це маленьке нагадування про те, що життя вперто проростає навіть там, де, здавалося, ще вчора було холодно.
Олександр Слєпцовський, фотожурналіст, письменник
*Передрук із фейсбуку
реклама
