У кожному інтерв’ю з тими, хто виїхав у Європу - про те, які європейці безтурботні.
Як вони все роблять “без напрягу”, як у школах і дитсадках все для того, що дитина була щасливою. Які всі здорові, спокійні і доброзичливі. І як поважають особистий простір.
Ми вже ніколи такими не будемо.
Ми могли б цілком стати першим поколінням, яке пропрацювало родові травми і сценарії і почало втілювати власні мрії замість того, щоб виживати.
Але нині то вже не наша історія.
Наша - то ракети, прильоти, тривоги, панічні атаки та істерики, щоденні втрати і некрологи.
Ніхто з нас не хотів бути сильними.
Усі хотіли бути щасливими.
І ніхто не вибирав таке життя.
Кажу тілесному терапевту про те, що біль у лівій стороні спини відчувається, як спис. Як метал, що застряг і не дає рухатись. От наче верхівка цього спису прямо стирчить над лівим плечем. Сміюсь, що це, мабуть, десь із минулого життя. Терапевт киває головою і каже, що цілком можливо. Пам’ять роду живе і у тілі також.
Раніше, коли дивилась історичні фільми, то завжди вражалася, як можна жити, знаючи, що на твоє місто чи село в будь-який момент можуть налетіти чужинці. Спалити, пограбувати, згвалтувати, сплюндрувати. Особливо вразив у якомусь фільмі момент, коли жінку проткнули списом, прибивши до стіни, а нападник продовжував гвалтувати її вже мертву… Тоді здавалося, що таке жахіття лишилося далеко там, у середньовіччі. У темних часах. А виявилось, що деякі країни застрягли у середньовіччі назавжди.
Ілюзія безпеки - така ілюзія… Знайомі військові говорять, що ми ніколи не жили в безпеці, тільки обманювали себе.
Зараз обман розсіявся, як міраж.
І хоч хлопці “з-під нуля” часто говорять про “будемо стояти до кінця” я ніяк не можу перестати думати про вкрадене щастя.
Здоров’я, спокій та безтурботність.
Якого втраченому поколінню уже ніколи не повернути.
Ірина Семенова, журналіст
*допис з "Фейсбуку"
реклама