Борисов: Помер Володимир Павлович Ушанов…

Скільки разів бувало: заходжу в кабінет Володимира Павловича. Господар за столом, але насправді – ніби не тут.

Незмінний сірий костюм, скуйовджені косми волосся на голові, в руці – олівець, який мандрує то за вухо, то в рота…

- Володимире Павловичу, вітаю! Все мрієте?

- Вітю, привіт! Не мрію, а концентруюсь. Тільки де взяти ту концентрацію, коли весна й такі дівчата на вулиці ходять…

Вікна кабінету головного редактора газети «Місто» виходили як раз на площу перед міською радою. Ушанова ой як можна було зрозуміти…

Володимир Павлович належав до покоління, яке ввібрало в себе повагу до будь-якого начальства. Беручи участь у незкінчених нарадах ( «Місто» була друкованим органом міськради Черкас при мерові Олійнику), Ушанов відмовчувався. Але брав своє у творчості. Більшого розбишаки за письмовим столом годі було й вигадувати.

Ушанов вів подвійне, а той потрійне творче життя. Редагував офіціоз у «Місті». Потайки редагував соціалістичну «Народну правду» - одне з небагатьох видань, де можна було відводити душу на «кучмоноїдах». Писав книжки про «Черкаси хуліганські, бандитські».

Скільки кілометрів авантюр з ним було намотано)

Після планьорки в мерії, Володимр Павлович, зовсім як герой Андрія Миронова у «Небесних ластівках», знімав «сутану» Селестена (тобто, газету «Місто») й перетворювався на розбишаку Флорідора (головреда «Народної правди»). Чого тільки не бачив його старенький драндулет)

Рубрика НП «Кому на Черкащині жити добре» - наш спільний атентат на чесних людей Шевченкового краю. На початку нульових ніяких відкритих реєстрів ще не було. Дізнавалися про те, де побудовано нехилі маєтки чиновників, суддів, податківців через треті руки. Бувало, що ледь не повзали по лісних хащах, ховаючись від охорони з собаками. І все задля єдиного фото ошатного будинку чесного чиновника…

Лаяв за необов’язковість Ушанов теж незабутньо.

- Вітю, ти справжній українець! Позичив гроші – не віддав. Пообіцяв прийти – не прийшов. Мав принести матеріал ще вчора. І де стаття?

Бували разом у його рідній Плескачівці на Смілянщині. Їхали манівцями, а я поруч з ним рота не закривав. Нічим не гірше місця на малій батьківщині Володимира Павловича, ніж у якійсь Швейцарії чи Марбельї. І це «неабияке» відкриття зробив теж завдяки йому.

Володимир Павлович був звичайним сільським хлопцем. З тих, що бичкам хвости крутять. І при цьому був абсолютно інтелігентною людиною. З кількома вищими освітами.

За жодних, навіть критичних до переляку обставин, не чув від нього лайки. Приводів відвести душу було достатньо, але матюки у виконанні Палича не звучали.

До чого Ушанов був готовий кожної миті, так це розсміятися…

Ні, не так – розреготатися від душі. Сміявся над анекдотом і переказом якогось епізоду. Сміявся над собою та над життям. Специфічним, українським, яке без 100 грамів та жартів не зрозумієш.

І найголовніше: Володимир Павлович був обеззброююче добрий. Такі люди в Україні на межі 20-го й 21-го століть – товар штучний. Особливо враховуючи його неспокійне життя, що нагадувало валізу, забиту стресами та дедлайнами.

Саме такі люди, як Ушанов, доводять, що смерть – то вигадки.

Бо скільки житиму, згадавши про Володимира Павловича, неодмінно посміхнуся. Бо за рогом неодмінно побачу його й почую: «Ти справжній українець! Коли буде стаття, обіцяна ще вчора?»

Віктор Борисов, редактор сайту "Провінція"

*допис з "Фейсбуку"