Нікому не потрібна ніяка філософія під час війни. Але.
Але здається саме зараз я як ніколи чітко розумію як відчувається ненависть. Відчувається фізично, на рівні тканин, рецепторів, клітин і того, що там ще є в організмі.
Вони забрали у нас не просто весну, літо, 8 років. Не просто життя тих, хто мав жити ще дуже довго і дуже щасливо. Вони забрали у нас МОЛОДІСТЬ. І можливість встигнути те, чого не встигли й зробити те, чого не зробили.
Всі больові пороги давно перейдені. Колись найбільшим шоком було вбивство Нігояна, тепер даремно шукати в собі жах від фото з трупами, які лежать місяць. Багато з нас зрозуміли, що у нас немає родичів, друзів. Когось - морально, когось - немає..
Найбільше лякає байдужість і нерозуміння. Не хочу і не буду рахувати для скількох українців війна ще не почалася. Однак при цьому пам'ятаю кожного і кожну, у кого її не було ще у 2014-2015 роках. Хто як і скажений сусід називали її "політикою". Байдуже, міняються люди чи ні, але не байдуже, що вони робили і казали тоді.
Сама іноді грішу фразою "то була інша війна", але мабуть треба точніше пояснювати.
Інша - це не та, якої "не було". Була, ВІСІМ років була. 8 років люди гинули, страждали, не поверталися додому. Так, зараз вона в інших масштабах, до когось навіть ближче. Але то теж війна.І знецінювати її фразою "так то ж не така" не можна. Взагалі нічого знецінювати не можна. На жаль, у нас в країні знецінення історичних подій відбувається раніше, ніж вони закінчуються.
Нуль толерантності до всього, що породило і тримає цю війну. Нуль толерантності до всього і всіх, хто знецінює цю боротьбу. Я не хочу, щоб колись ще один Положинський на ще одному Майдані заспівав "Я не хочу бути героєм України".
Насправді герої все ж вмирають. А я хочу, щоб жили.
Війна поруч. Десь між Сєвєродонецьком і страхом, що щастя бачити близьких і рідних людей поруч у тебе можуть забрати в будь-який момент.
Ненавиджу, бо маю право ненавидіти.
Оксана Швед, черкаська журналістка.
* Допис у фейсбуці.
реклама
