Чуб: Покровські історії

14 жовтня 2022, 08:13

Помаранчевий туман

2004

Памятаю Покрову 2004 го року.

Я прокинувся під ранковий гімн , старого бабусиного радіо. Перевернувся на бік , кліпнув очима і мій мозок вимкнувся аж на 40 хвилин, сказавши мені що майнула секунда. Бабуся жарила яєшню, бо мені треба було збиратися в школу. Я підвівся і побачив містичну картину, довкола туман , густий , густий немов у стародавньому Лондоні і червоне зариво багряного світанку що спектром фарбувало його майже в червоний а то і помаранчевий колір.

"Хм"- Подумав я.- "Цьому є якесь наукове пояснення".

По дорозі в школу цей туман вже став майже білим.

Шкільний день почався нічим не відрізняючись від інших.

На уроці математики, вчителька нам сказала: " Діти а ви бачили туман на дворі, сьогодні, майже червонястий?"-

Клас загудів, а вона продовжила -"Моя бабуся говорила мені: "Дитино, якщо на Покрову туман яскравий, чекай змін для Всіх. То Бог людям готує випробування, не на одне покоління".

По дорозі до дому, купив біляш за одну гривню, пішов запалити цигарку за старий маф, де хезали собаки та лежали пляшки з під пива.

Та підхопив в тому ж мафі передвиборчу агітку з рекламою та газетами. На ній за трибуною стояв Віктор Андрійович і був заголовок : "Всі чекають змін!".

Я посміхнувся.

Нічний незнайомець

2013

Мене вигризала депресія. Мені здавалося що я з нею народився. 2 роки пройшло, як я закінчив університет а змін ніяких невідбувалося. За 2- ва місяці, я сходив на 10-ть співбесід, бо яро нехотів працювати у видавничому цеху універститету. Ніхто так і не телефонував. У тата знайшли невиліковний діагноз.

Робота задовбала, довкола лише втома, темрява та гніт.

Власного житла нема, грошей нема, роботи нема.

Я прийшов в стіни гуртожитку де винаймав кімнату як працівник вишу, на стіні висів плакат Віталія Кличка із зкленим поясом WBC. Іноді мені здавалося що він погладав на мене , іноді я запитував у нього чи я роблю правильно? Оглядаючись чи не бачить цього ніхто.

Вийшов на кухню.

Вовка з Андрієм чистили картоплю, в духовці пікся короп з лимоном, який Андрюха вправно готував на частування гостей. Довкола ходили якісь люди яких я ніколи не бачив.

- Григорович ти йдеш сьогодні на плащяницю дивитися? Озвав Андрій.

- Яку плащяницю?

- В церкву на Свято-Троїцький приїзжає плащяниця.

- І що робити тре?

- Ну типу помолитися.

- Не знаю. Може і піду, тільки пізніше. Сам.

- Бо ми з Вовкою йдемо.

Я зайшов в кімнату, дивився в стелю. Душа горіла інфернальним полумям.

На півгодини вимкнуло в сон.

Зібрався, одяг своє довге пальто і картуза і пішов в мандри.

Місто по Хрещатику світило на мене своїми білими ліхтарями, трохи моросило, ноги отікали від постійного стояння за різографом. Присів на лавці біля мене сидів чоловік, попросив закурити. Я витяг пачку Бонду.

- Що братику журишся? Промовив чоловяга. На бомжа він не був схожий, скоріше нагадував начитаного ерудита в поношеному але акуратному одязі.

- Та нічого. Життя якесь таке, щось очікування не справджуються, підводжу всіх.

- А ти не очікуй.

- Ха, а як же не очікувати? Час йде, при чому швидко.

- Йде. Ну а тобі яке діло, до нього?

- Ну як яке? Час тратиться? Я не встигаю.

- У Бога все вчасно. Відповів незнайомець. Я посміхнувся.

- А є той Бог?

- Є, тільки всі думаютьщо це мужик на хмарі який блискавки кидає у всіх. То люди самі придумали. Бог то твоя людяність, твоя любов до ближнього.

Батьків же любиш? - Я заплакав, а він продовжував - це і є Бог. Віддавати щось просто так, це і є Бог. Пробачати це і є Бог. Відстоювати себе, теж Бог.

- Знаєш мужик, спасибі тобі. В церкву я не піду , цілий тиждень за станком стояв, та і народу багато, я не вистою ніч. А якщо я і йшов до Бога , то знайшов його в тобі.

- Ти не правильно мислиш, я не Бог , всього лише, не місцевий волоцюга. Сходиш взавтра. Покрова ж.

Погляд

2020

Я завжди вірив що погляд має свою силу. Погляд вирішує все. Поглядом можна вбити, і підняти людину. По погляду видно емоції почуття, погляд не збреше.По погляду ти впізнаєш тих , котрих ти завжди знав, але ніколи не бачив.

Шоста ранку я протираю очі. В моєму погляді нема нічого що говорило б мені що треба вставати. Телефонний дзвінок. Режисер.

"- Ало, ми вас не розбудили?

- Ні..так все норм. Я зараз бігати Потім як і домовлялися до 9-ти встигнемо?

- Так. Ми вас познімаємо, і займайтеся своїми справами. Нам головне до Покрови встигнути.

В кишені перемішалися рожеві агітки, газети і програмки. Скоро вибори.

Я стрибаю у ванну, забув включити гарячу воду, протверезів від недосипу.

Восьма ранку. Сивочолий Дніпро, шепче день спокійними хвилями. Сонце виглядає із за верби. Довкола каменів, збирається мох і волога. Десь далеко, проти течії, ворона і чайка ділять здобич. Хмар не багато, теплий вітерець дме по скронях завиваючи козацького оселедця, що хвилину тому дівчата зробили з шинелі і приклеїли мені "моментом", він пік шкіру. Особливо верхню губу з якої стирчали приклеїні вуса.

Я подивився далеко в простір. На мить мені здалося що під горизонтом, на воді, я бачу своїх великих предків у деревяних чайках. Вони дивляться на свого карикатурного нащадка переглядаючись та регочучи між собою.

Я почув слова режисера:

- Ви готові? Давайте ще вас із сокирою знімемо.

- Так, давайте ж. Я не проти.

Я підійшов до кущів зробив випад вперед, виставивши ногу. Повернув голову щоб подивитися в кадр. Прямо за оператором я вловив погляд, той самий, котрий ти завжди знаєш, але бачиш вперше. На мить мороз пішов по шкірі, і час пішов в іншу сторону. Земля стала мякою а хмари світлими.

В цьому погляді я побачив бога і дявола...

Погляд вирішив все.