Один чоловік із села на Черкащині, де в мене є рідня, пішов добровольцем на фронт і невдовзі загинув. Його мама отримала належні виплати, придбала на них мікроавтобус і передала в підрозділ, де служив син. А сама стала волонтером.
Ця сільська жінка, в якої, можливо, і сторінки в соцмережах немає, збирає для фронту чималенькі гроші й купує дороговартісне обладнання. Бо її історію знають, їй вірять.
Якось я дізналася, що моєму родичу, який воює в піхоті на першій лінії, потрібен тепловізор. Я трохи розгубилася: гроші немалі, люди й так донатять останнє, чи зможу зібрати? Не треба, сказали мені, ми попросимо ту волонтерку.
Десь за тиждень вона вже вислала йому тепловізор. Працює, все норм. Але чомусь, кажуть, він червоний, у червоному корпусі. Я порадила родичу попросити в когось балончик і пофарбувати в оливу, але він подумав і не став. Бо, каже, вночі пофіг, якого він кольору, а вдень, якщо поклав і не пам'ятаєш куди, то легко знайти
Олена Білозерська, українська журналістка,
блогерка та громадська діячка, офіцер Збройних Сил України
*допис з «Фейсбуку»
реклама
