В цей день вперше за місяць війни я побачила мій Київ за межами мого району.
Не впізнала. Їдемо.
Петляємо між металевих «їжаків» та мішків з піском. Подекуди бачу обгорілі авто.
Тривожна валізка від сьогодні перестала бути тривожною.
Вона знову стала повноцінним рюкзаком. Готовим до непростих походів і подорожей. Я залишаю тебе, Київ.
Та в мене є причина.
І це - не страх.
Навпаки, страху лише додасться.
Але коли він мав значення?
Вокзал.
П’ю каву.
Двоє дорослих у кольорових піжамах і з блискітками на обличчі роздають діткам солодощі і веселять їх. Діти починають сміятися.
А я - плакати.
Я ще ніколи так не вірила в людей.
Зараз - вірю.
Значить, все роблю правильно.
Прибув потяг.
Середні вагони - переповнені. Вони забилися швидко.
Місць немає.
Та люди все одно намагаються потрапити до них.
Йду в кінець потяга. Спокійно. Сідаю у передостанній вагон.
Там вільних місць виявлявилося ще багато. Потяг рушає.
Виходжу з вагону.
Майже четверта ранку.
Оминаю величезну чергу на Польщу і йду далі.
Холодно. Тремчу.
Йду на музику.
Грає щось українське.
Про героїв.
Скрізь люди. Дітки сплять на валізах.
Дивно. Але саме тут, на львівському вокзалі я провідчувала війну більше, ніж під обстрілом Києва.
Не стрималась. Плачу.
Я ще ніколи так сильно не любила людей.
Тепер люблю.
Значить, роблю все правильно.
Волонтери пропонують - усе.
Місце, їжу, медикаменти.
Усе гаразд, кажу, я не евакуююсь.
Я - на роботу.
Мені б просто ранку дочекатися.
Силоміць нагодували.
Сказали, так треба.
Боюсь. Але не залишає відчуття, що роблю все правильно.
І що роблю саме те, що маю робити.
Що я буду саме там, де маю бути.
За добу Львів закінчиться. І почнуться інші міста України.
Бо від сьогодні - я в команді лікарів без кордонів.
Починаємо евакуйовувати важко поранених. Спецпотягом.
Зі східних регіонів.
Побажайте нам удачі.
Знадобиться.
Обіймаю.
P.S. Не знала, що бувають білі бронежилети. І що каска - така важка.
P.P.S. Не кажіть моїй мамі.
Аліса Мелітова, черкащанка
*допис з «Фейсбуку»
реклама
