Тут неймовірна спека. Дихати немає чим. Ти постійно мокрий і втомлений, їсти не хочеться, тільки вода.
Ворожі дрони скидають на наші позиції займисту суміш, тому маємо зробити все, щоб залишитись живими і не почадіти. Протигази роздали по всіх позиціях, потрібна вода для гасіння та вогнегасники.
Заходимо по темному.
Несемо три кілометри бочку 200л, вирізали в ній верх, для зручного забору води, в кожного в руках каністра 20л з водою, лопати, мішки, сітки на заміну згорівших.
Очі печуть від поту, який заливає. Ми мокрющі наскрізь. Мокрими пальцями важко втримати каністру, її перекидаєш з руки в руку не зупиняючись. Треба спішити. Тут ми – легка здобич для ворога.
Серце калатає, дихалки не вистачає, практично кожен зашпортується і падає з каністрою у вирви від мін, але підводиться і поспішає далі…
Зайшли на позицію, попадали хто де, всі важко дихають. Хвилин 10 на відпочинок – і до роботи. Вкопали бочку (щоб не посікло уламками), земля – як скала. Залили водою, накрили зверху, натягнули сітку над всією позицією, розкопали знищену мінами частину траншеї, полагодили згорівший бліндаж.
Світає… викликаємо «коробочку», вертаємось назад…
Втома повна, важко навіть говорити.
Захотів абрикос.
- Хлопці, я бачив здоровенні абрикоси коло отої зруйнованої хати, там і машину є де під деревами сховати.
Абрикоса рясна, плоди здорові і смачнючі. Певно, це найсмачніші, які я колись їв…
Олександр Цебрій, ексмер Умані, захисник України
*Допис з фейсбуку
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису