Ходила сьогодні в магазин. Відсьогодні в ньому затопили піч. Чи грубку - навіть не знаю, як правильніше сказати. Вона величезна, кругла, до самої стелі. Напевно, більше чотирьох метрів заввишки.
Піч стоїть в куті магазину, ближче до входу. І вже з порога, ті хто заходить відчувають тепло. Вона дуже добротна та функціональна, гарно отоплює велику площу приміщення з високою стелею.
Спочатку в піч поклали тоненькі гілочки й розтопили. Коли вогонь розгорівся — почали підкладати більші. А вже потім, коли добре запалало, пішло в хід вугілля. Навколо поступово стало тепло й якось дуже затишно.
Поки я стояла й дивилася на цей процес, помітила, що людей у магазині побільшало. Наче вони відчули це тепло на відстані - і їх потягнуло сюди. Час від часу чула фрази: «Ось не знаю, чого прийшла… Наче все є вдома, а захотілося зайти».
Одна з бабусь на лавочці звернулася до мене: «Асю, я сьогодні зайшла в Фейсбук, шукала новий допис від тебе, а там нічого нема. Я засумувала. Бо як почітаю твої дописи, мені аж легше на душі стає». Сказала емоційно, притиснувши руки до серця: «Я все читаю, перечитую, що ти пишешь. Мені все подобається. Метеликів твоїх дивилася. Печіво то. Сама вже пекти я не можу, а рецепти перечитую. Пиши, бо кожного ранку я чекаю».
Питаю: «Чи є якись теми вам більш цікаві?»
Бабуся: «Мені всі твої теми цікаві, бо вони всі про життя. Мені то все до серця».
Розмірковувала, чи то писати про це? Чи треба описувати ці подробиці? Мабуть це теж такі коментарі до моїх дописів. Голосові коментарі.
Бабуся: «Коментарі писати я не вмію, тіки навчилася тикати, там де «подобається».
Добре, дякую, я спробую записати за вами.
Минав час, але людей в магазині менше не ставало. Хтось приходив, сідав на лавочки й стільчики біля пічі-грубки, розмовляв, ділився спогадами. Хтось робив покупки й ішов далі. А на їхнє місце приходили нові. Віталися, питали про здоров’я, про дітей і онуків.
Старші бабусі поділилися зі мною сьогоднішнім святом - Варвари. Сказали, що після нього ночі стають коротшими, а значить, відлік приходу весни вже пішов. І хоч я розумію, що попереду ще два з половиною місяці зими, сама ця думка - напрямок на весну - чомусь гріє не гірше за грубку.
Чим мені подобаються сільські магазини, так це тим, що тут ніхто не поспішає. Ніхто не торопить у спину як в міських магазинах. Усе відбувається спокійно й турботливо. Продавчиня розповідає і показує, що є, який товар, дає спробувати, розсмакувати. І навіть якщо виявилося, що ти не все купила, завжди можна спокійно попроситися - тебе пропустять і дадуть докупити решту.
Напевно, справа тут не лише в магазині й не тільки в теплі від грубки. Просто взимку людям особливо хочеться місця, де можна ненадовго зігрітися душею. І добре, що такі місця ще є. Бо іноді достатньо просто зайти «ні за чим», щоб вийти з теплом всередині.
Ася Счастлівцева, активістка
мешканка Чигиринщини
*допис з "Фейсбуку"
реклама
