03:46. Мерзне ніс поволі перебираючи нічну сирість. Грибок. Так у нас називають постовий дерев'яний будиночок, чимось подібний до дитячих у садочках. Але. Ти вже, без декількох днів, пів року на війні. На своїй. На нашій. Ти почав забувати як виглядають улюблені місця, міста, люди, рідні, друзі.. До грибка побратими Кум і Зам принесли вже двері. Правда, вони поки без петель і не по розміру, але психологічно притулені до виходу. Так тепліше. Бо скоро.. Ні, друже ВЖЕ осінь. Ти що забув? Ти Вже як пів року на війні. На своїй. На нашій.
Балу світить ліхтариком на шорохи. У нього ліхтарик із лазером-указкою. Флешбек і ти в дитинстві. Світиш у своїй квартирі лазером-указкою перебираючи насадки із різними візерунками на стелю. Так, дитинство. Це те, що гріє завжди у спогадах. Особливо у ситуації перманентного вакууму відчуттів, почуттів, планів, перспектив, мрій і бачень. Дитинство завжди з тобою. Як твій вірний пес Фред, який катав тебе по снігу запряженим у санки. Як твої любі рідні, яких вже немає. Але, вони живуть у спогадах, у молитвах, у серці. І в будь-який час і місці вони з тобою.
Балу з Києва. Кум та Кіт з Макарова. Зам з Чернігова. Кава з Ірпеня. Татарин з Харкова. Тоха з Миколаєва. Гурам з Гостомеля. А я з... Звідки я?
Я народився в Золотоноші. Там заритий мій пуп. Там поховані декілька поколінь моїх рідних. Там я охрестився. Там моя рідна квартира. "Кожен кулик своє болото хвалить". Як казав мій дід. Мій дорогий дід. Ти навчив мене боротися. Дякую тобі.
В Черкасах я навчався, знаходив і реалізовував себе. Я сподіваюся, що за ці 12 років я все таки залишив свою цеглину у великій будівлі культури міста. Пафосно. Гірко. Без надії сподіваюсь. Але чесно. Я старався. Я старався у 418 аудиторії ЧНУ, я старався у 715/1 гуртожитку, я старався на кожному шматочку музичних сцен, я старався на кожній плиточці черкаський тротуарів, я старався бути справжнім і привітним для усіх дорогих для серця людей. Не завжди вдавалося. Помилявся. Був слабким. Програвав. Падав. Але Бог піднімав. Із колін, голого босого, зі сльозами на очах. Із молитвою подяки на вустах за кожний ліхтарик каштанів вечірнього бульвару і хрущів-камікадзе, які розбивалися у вітринах позаду мене. Інколи вони сідали на гриф гітари. Інколи я приносив їх з собою у капюшон своєї чорної бобки і у гітарному кейсі разом із вуличними грошима, йогуртами, цукерками, супер контіками, чаєм, квітами та усім, що міг вмістити мій кофр від небайдужих містян. Аж до дня. До Дня допоки я не зустрів її. Свою кохану. Свого Ангела. Свою половинку про яку я по- дитячому мріяв і просив кожного разу біля, ялинки на університетській площі йдучи або повертаючися з репетиції чи то виступу.
Пройшла майже година нічної варти. Сьогодні ввечері небо було в барашках. На дощ чи на вітер? Повертаюся назад до реальності. Подалі від думок про сім'ю, книжкові полиці, забиті інструментами і друзями кімнати, широкі черкаські вулиці та вузькі звивисті золотоніські закапелки. Мій позивний капелан. Тут це друге ім'я. Мало хто знає. Але майже весь рік до війни я працював у Свято-Троїцькому Соборі міста Черкаси. Читав, паламарював, інколи підспівував та завжди спізнювався. Тут в армії як під рентгенівським світлом кожна вада характеру, здоров'я та дисципліни вилазить. Я подібно лікарю зі скальпелем маю нагоду уважно попрацювати над собою. Все життя я готувався, тренувався і це таки стало в нагоді. Усе, що відбулося до цього. Усе, що я взяв з собою. Усе аби зватися людиною і подалати це.
04:47. Перевірка зв'язку. +
Піду гляну пошукаю сірого здичавілого кота якого я необачно відганяв ще ввечері від грибка. Він, як пояснив Кава, просто шукав мишей, які забивалися в середині тікаючи від осені.
Олександр Дубина, музикант черкаського гурту «Сонце в кишені», український захисник
*допис з "Фейсбуку"
