Лікнеп.
Зразу хочу повідомити інтернет-політиків нового покоління, що 19 серпня 1991 року населення СРСР ( а на той час ми жили в його складі) мало змогу три дні пожити при військовій диктатурі. Власне, те жалюгідне явище під назвою ГКЧП і диктатурою назвати язик не повертався навіть тоді, але міжнародна спільнота саме так оцінила ці три дні світової історії.
А вже потім перелякана Верховна рада УРСР проголосила незалежність України. Наближається відзначення 20-ї річниці незалежності України, яку, власне, наша теперішня влада воліла б зовсім не помітити. Адже ні до Незалежності, ні до її здобуття, ні до розбудови Держави переважна більшість сьогодніщніх політиків не мають ні найменшого відношення. Зате як у історії із суботником та ломакою, яку нібито ніс Ілліч із соратниками: із рокі в рік як учасників Ленінського суботника, так і учасників змагань за незалежність України стає усе більше. Правда, Герої України в нас здебільшого вже не Бандери та Шухевичі, а усілякі пройдисвіти, які зуміли виділити із сімейного бюджету декілька сот тисяч доларів на Золоту зірку Героя.
1 травня 1990 року. Ми прагнули незалежної України!
1 травня 1990 року. Молодь солідаризується
Театральна площа. Листопад 1990 року. День підняття синьожовтого прапора
З'їзд Української республіканської партії. 2 квітня 1990 року, м. Київ. Я другий ліворуч посередині
Черкаська молодь протестує проти служби українців в армії поза межами України. Квітень 1990 року
День місцевих виборів. Березень 1990 року. Я став депутатом
Альтернативна багатотисячна демонстрація у Черкасах 1 травня 1990 року. Я несу транспорант в голові колони
19 серпня
Вранці 19 серпня 1991 року потяг Київ-Львів прибув до львівського вокзалу. З нього вийшли три куми: автор цих рядків, Дмитро Корчинський та нині покійний Руслан Зайченко. На той час я вже був депутат Черкаської міської ради від товариства "Екологія", керівник черкаського СНУМу та апаратник черкаського "Азоту". В кишенях у мене та моїх друзів лежали сині службові закордонні паспорти з відкритими візами Франції та Німеччини. Туди ми, на той час активісти та керівники націоналістичного крила СНУМ Спілки незалежної української молоді), яке входило до Української міжпартійної асамблеї, мали виїхати по лінії Української католицької молоді. Нас здивували нервово бігаючі по вокзалу подружжя Калинців і особливо, о Боже, зниклий з щогли вокзалу синьо-жовтий прапор, яким так пишалися львівяни. Це вже потім ми почули слово ГКЧП, яке чомусь швидше не стривожило, а дало надію на майбутнє.
ГКЧП
У той же день був виданий наказ про створення Української народної самооборони. Ми та наші прихильники, на відміну від розгубленої "демократичної" влади, знали що робити. Для солдат та офіцерів підрозділів МО СРСР, які перебували у стані підвищеної бойової готовності, роздавалася випущена газета "Капітуляція", на якій маркером писалося "Ты будешь убивать или умирать за ГКЧП?". Я особисто вручив примірник газети командувачу округом генералу Скокову.
Були налагоджені зв'язки зі страйковими комітетами підприємств Львівщини, на деяких підприємствах одразу ж була оголошена страйкова готовність. підтримувався постійний зв'язок з штабами УНСО у Києві, рівному, Черкасах, Тернополі, Одесі та у інших областях України, де на той час ми мали дієві структури. Користуючись посвідченнями депутатів ( а на той час депутати мали більше поваги, але менше грошей), ми з Вітовичем та натовпом прихильників, яких ми представляли як наших помічників, зайшли до приміщення Львівської обласної ради, де тривав гарячковий процес евакуації оргтехніки та документів. Ще тоді було цікаво: куди і для чого?
Незалежність
Були мітинги та демонстрації. Були страйки та пікети. Були мальовані на шпалерах плакати та написи фарбою на стінах. Був саморобний напалм, мисливська зброя та вибухівка із шахти. І це було скрізь по Україні. Звичайно, ми були готові і до силового варіанту розвитку подій. І хоча УНСО на той час було зформоване з колишніх офіцерів та людей з досвідом бойових дій, ми розуміли, що наші шанси вижити практично дорівнювали "0". Але ми були готові боронити Україну.
Вже потім, коли по телевізору оголосили про арешт путчистів, я та мої друзі відчули розчарування. Ця держава СРСР, проти якої ми боролися так і не спромоглася на щось більш рішуче та яскраве. ГКЧП так і не став хунтою, Янаєв - Піночетом, а Горбачов - Луісом Корваланом..
Післямова
До речі, до цього часу я так і побував ні у Німеччині, ні у Франції. 24 серня, під час проголошення Акту про незалежність України я був біля Верховної ради у Києві. І радів разом з усіма. Хоча ще тоді у серце закрадався сумнів: а чи зможуть ці українофоби із депутатськими значками так водночас полюбити Україну та несподівану незалежність. Але за 20 років тодішній сумнів перетворився у стійке переконання: з лайна кулі не виліпиш. Не можуть люди. які мірилом моральності завжди вважали кількість нулів у ощадній книжці, стати водночас патріотами та націоналістами.
Тож не за ту Україну ми боролися, не тої України ми прагнули, не за ту Україну голосували українці на референдумі 1 грудня 1991 року.
Втішає лише одне: пройде ще якихось 20 років і повнолітні діти ровесників незалежності України почнуть будувати нову державу. Державу "Україна" без злодіїв та бандитів з депутатськими мандатами. Державу "Україна" для чесних людей та рідісного дитячого сміху. Державу "Україна", за яку не жалко і життя віддати.
Володимир Мамалига, директор телерадіокомпанії «Антена плюс», депутат Черкаської міської ради
реклама
Коментарі
В наш час маією величі вважалося дещо інше. А на 20 років УНСО я і не мусив святкувати з тими, що прийшли потім. Якщо когось цікавить, то я був на похоронах нашого друга Олега Конопатського, вважаючи це за важлтвіше, ніж обливатися гіркими слізьми по минулому. Я, як завжди, живу сьогоднішнім і майбутнім. От так то, БАНДЕРЛОГИ
Є така каша з вареного в окропі кукурудзяного борошна, традиційна для національної кухні багатьох народів. У Румунії, Молдові - це мамалига (рум. Mămăligă), у Польщі - теж(пол. Mamałyga),у Росії - теж (рос. Мамалыга (кукурузная каша). А от українською, на відміну від росіян, поляків, румунів і молдаван, це блюдо називаємо КУЛЕШЕЮ (у козаків була популярна). Ми ж наче не Кулешу тут обговорюмо, а таки Мамалигу?
Іван Сірко помер 1680 року. Чи тобі "нє доложилі"? Урус-шайтан в інтернеті не сидів, латиницею не підписувався, на людей ні з того, ні з сього не гавкав. Ні, ти не "козацький ватажок", Сірко
Стрічка RSS коментарів цього запису