Я – дружина військового, котрий має статус зниклого.
Мене бісять ті, хто кажуть: «Я тебе розумію»... Ні... ви навіть на 5% не уявляєте того пекла, через яке я проходжу щоночі та щодня.
Мене бісить фраза: «Все буде добре, тримайся...»
За що триматись?
Коли твоя 2-га половина поруч, тобі є за що триматись... Мені немає за що триматись... Це війна, і ніхто не дасть гарантій, що все буде добре...
Мене вже просто вбиває фраза «Ти така сильна, ти молодець...»
Ні, я не сильна, я людина, в котрої немає вибору... Я відчайдушно збираю себе по шматтях кожний ранок, бо повинна знайти свого коханого та повернути додому... Бо він не роздумуючи пішов боронити мене і вас...
Бо він був щитом між ворогом і цивільними... і не повернувся...
Бо, допоки його не має поруч, я не живу... я існую в пеклі пошуку та очікування...
Мене бісить, що цивільні забули, що війна вона не там десь... Вона тут... Страшна війна... І на моєму місці завтра може опинитися будь-хто з Вас...
Мене бісить, що на акції підтримки приходять тільки ті, хто віддав цій війні занадто багато... своїх дітей, чоловіків, батьків... та хлопці, які віддали цій війні, вашому захисту своє здоров'я...
Цивільних акції не хвилюють... На жаль...
Війна не десь там... вона тут і зараз... Але це розуміють тільки ті, кого вона змусила триматись за повітря та, не маючи сил, боротися заради свободи...
Анна Донець, регіональна координаторка у Черкаській області
з питань осіб зниклих безвісти та особливих обставин
*Допис з "Фейсбуку"
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису