Зараз зустрічаю чимало дописів, що потрібно, у першу чергу, любити себе; все і всіх інших - то таке собі, залишимо на потім. Ці дописи мене дратують. Причина, думаю, очевидна...
Чи може жити мати лише для себе, якщо її діти у ЗСУ воюють? У її квартирі вибуховою хвилею вибито вікна і двері. Двері так-сяк відновила, а скло у вікнах вставляти немає сенсу, бо майже кожен день прилітають ракети від орчатні. Тому утеплює чим може на зиму. З міста не відʼїздить, адже тут за містом воюють її діти. Крім того, що вчителює, вона донатить на ЗСУ, допомагає побратимам своїх дітей, плете сітки, пере одяг поранених, готує їсти...
Із гумором відгукується про знайомих сєпарів, не ниє і тримається на позитиві.
Питається в задачці: це любов до себе чи ближнього?!
Залиште у спокої вже того Фройда, вивчіть іншу теорію і поставте іншу платівку під час війни)
Перепрошую за моралізаторство, але ... читайте трохи українських класиків:
За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні, прекрасні й молоді.
І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття —
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя (Василь Симоненко).
Лідія Кавун, викладачка ЧНУ ім. Б.Хмельницького
*Допис із фейсбуку
реклама
