Стригун: Вулиця імені мого діда

Фото: фейсбук Юрія Стригуна

Чи не першими спогадами мого дитинства були історії, коли дід забирав мене з дитсадка. 

Я не дуже любив цю процедуру через її велику розтягнутість у часі. Просто мого діда вчителя хімії Пилипа Григоровича в Тальному знали майже всі. Він вітався буквально з кожною людиною, а через одного перехожого зупинявся і гомонів.

Утім була одна історія, яку дід не розказав би нікому під страхом смерті. Скільки пам'ятаю, коли з Нікополя приїздив його племінник, а мій двоюрідний дядько Василь, він ніколи не зупинявся ні в діда, ні в нас із мамою. Завжди жив у готелі.

Вже в 90-их мама й тітки розповіли історію про антибільшовицьке повстання в Нікополі й арешт чотирьох братів Рапіних. Двох більшовики відправили в концтабір, ще двох – розстріляли. Василь був сином розстріляного Арсена Рапіна й все життя жив із тавром сина ворога народу. Мій на той час 18-річний дід Пилип утік із більшовицького концтабору на Черкащину й змінив прізвище. Все життя боявся, що його викриють. Тому-то Василь ніколи не гостював у нас.

У 1941 дід потрапив у полон і німці колоною прогнали полонених через Нікополь. Так востаннє побував у рідному місті. У 1944 був мобілізований знову й війну закінчив аж у Відні.

Фото: фейсбук Юрія Стригуна

Вчора на сайті Нікопольської міськради знайшов інформацію про перейменування вулиць. Вулицю Котельникова місцеві історики пропонували назвати вулицею братів Рапіних. Не вірю, що пропозицію підтримали. Але ні: легко знаходжу на карті Нікополя цю вулицю. Вона веде просто на берег Дніпра, де стояла їхня хата.

Дід ліворуч під час війни. Фото: фейсбук Юрія Стригуна

Дід помер у 1980-ому. Слідом за ним за наступні 44 роки померли ледь не всі його учні. Інколи мені здається, що я останній, хто його пам’ятає в Тальному. Хіба що ще родичі дядька Василя в Нікополі, яких після війни обов'язково поїду шукати. Почну з вулиці братів Рапіних.

 Юрій Стригун, черкаський журналіст

*Допис із фейсбуку