Семен Васильович Харченко (Харчук, отаман „Хмара”) – військовий діяч, активний учасник антибільшовицького повстанського руху в Україні, громадський діяч, учитель, соратник отамана Якова Гальчевського, підполковник Армії УНР. Навесні 1924 року Хмара вкотре переходить з польської території на Поділля для організації повстанської боротьби. 15 березня 1924 року виданий в Кам’янці-Подільському сексотом більшовиків М. Остапчуком. Про героїчну смерть отамана в тюрподі Вінниці описав Ю. Горліс-Горський у повісті „Отаман Хмара. З таємниць ГПУ”
Мама слабшала з кожним днем. У лютому частіше лежала і щось своє думала. Вже і „Літературну Україну” майже не читала, до якої так звикла за життя. Естафету перехопив я. Тож якось зачитався щойно отриманим свіжим числом газети, аж раптом почув тихе: „Напевне йому дуже хотілося жити”!
– Кому? – запитав, здивовано.
– Отаманові Хмарі, – відповіла мати.
Надворі було сіро і мрячно, сніг лежав брудний, калюжі бурунив неприємний пронизливий вітер, люди, зіщулені від вогкої прохолоди, куталися в пальта. Я дивився крізь вікно на більше березневий, ніж лютневий, краєвид і міркував над тим, що сказала мама. Адже просто так вона ніколи нічого не говорила і пам’ять мала гостру. Треба б розпитати. Та чи доречно? Їй так нездужається…
– І погода тоді, напевне, як нині була, – знову озвалася мама, – адже заарештували його в березні 1924 року, за рік до моєї появи на світ. Прикро мені, що видав Хмару свій, кривенецький, Остапчук. Та марне старався, негідник. Хто про нього зараз знає? А отамана згадують…
Тут я вже не витримав, підсів до мами ближче, підбив вище подушку і попросив: розкажи, що знаєш.
– Мені вже важко довго говорити, – відказала мама. – Візьми на кухні на столі загальний зошит у коричневій палітурці і почитай. Я там написала, що згадала, а тоді поговоримо…
Я так і зробив. Прочитане вразило. Я знав, що життя мами було сповнене різних пригод, та, виявляється, з хитросплетінь її долі можна писати книгу, вивчати нашу історію. Життя інколи підкидало їй такі сюрпризи, які не можна й уявити. Навіть до знаменитого подільського отамана Семена Харченка-Харчука (Хмари) вона мала опосередкований дотик. У березня 1924 року при переході Хмари з польської території на Поділля для організації повстанської боротьби, його видав чекістам у Кам’янці-Подільському сексот більшовиків Мар’ян Остапчук з Тернопільщини, родичів якого добре знала моя мама. Адже моя ненька теж народилася на Тернопіллі.
А ще вона, як, напевне, майже вся молодь у Західній Україні напередодні Другої світової війни, виростала на романі Юрія Горліс-Горського „Холодний Яр”. Саме цей знаковий твір і виховав з галицьких та подільських селян „дієвих романтиків”. Вони, вступаючи в ОУН, навіть псевдо собі нерідко брали на честь холодноярських повстанців, а в УПА була і сотня „Холодноярці”. Тому я не здивувався, коли мама висловила припущення, що Горліс-Горський бував у її рідному селі Кривеньке. Адже по-перше, це почесно, цим можна пишатися. А по-друге, це і справді не виключено, якщо взяти до уваги непосидючу вдачу воїна-письменника. Зрештою, він неодноразово бував на Тернопільщині у 1922-1923 роках, коли жив у містечку Тарноруда (що над Збручем не так і далеко від Кривенького) і працював на польську та радянську розвідки за наказом керівника української підпільної організації. А другу частину свого легендарного роману Горліс-Горський узагалі писав у селі Багатківці Теребовлянського району Тернопільської області…
Про отамана Хмару, згаданого мамою, я теж дізнався з повісті цього письменника. Твір так і називається „Отаман Хмара”. Прочитав я його у книзі спогадів Горліс-Горського „Ми ще повернемось!”, виданої Історичним клубом „Холодний Яр” 2012 року (редактор-упорядник Роман Коваль”). Її придбала моя мама. Тож уже знав не лише про те, як його було зраджено і як він карався в тюрподі у Вінниці („тюремном подотделе” – Подільського губернського відділення Державного політичного управління), а й про те, як героїчно загинув. Мама ж зненацька доповнила усе це новими невідомими мені деталями. Отже:
– Відколи Україна стала Незалежною, мене мучить думка про те, що треба якось донести до людей правду про сім’ю Остапчуків. Сім’ю з якої походив підлий зрадник Мар’ян. Адже я жила в одному з ними селі, – писала мама, – і з дитинства знала про зрадника. Однак хочу відразу наголосити, що родина Остапчуків кров’ю змила з себе ганьбу, через яку дуже страждала. Страждала, бо люди в селі неоднозначно ставилися до них через їхнього родича, хоч усі інші Остапчуки були великими патріотами України.
А мав зрадник Мар’ян двох братів і сестру. Старшого звали Онопрій. Працював він у нашому селі Кривеньке директором школи. Був освіченим, добрим і справедливим. Ми, діти, всі його дуже поважали. Онопрій мав трьох дітей. Найстарша – донька Ліда з 1922 року народження, відтак син Степан – 1924-го і наймолодший Юрій з 1926 року. Усі вони гарно вчилися і дружили з усіма нами.
Другий брат Василь був неодруженим і працював у нашому селі, а також в сусідньому Сидорові, війтом.
Сестру їхню звали Текля. Я пам’ятаю її вдовою. Прізвище вона мала Федьків. Теж жила у Кривенькому. У неї було двоє синів: старшого звали Зіновій. Не знаю, якого він був року народження. Знаю лише, що вчився у Львівському університеті і на всі канікули приїздив до села. Молодь його любила.
Другого сина звали Володимир. Він народився 1925 року. Я з ним вчилася в одному класі. Ми його кликали Зюнко.
Хочу більше згадати про Василя Остапчука. Він був гарним війтом. У нашому селі панував взірцевий порядок. Василя поважали за справедливість. Пам’ятаю, що він любив вживати слово „дійсно”. То його люди і називали між собою „пан дійсно”. Він про це знав, але не ображався.
Хоч і був війтом та брав участь у всіх культурних заходах у селі, був членом „Просвіти”, у всьому сприяв молодіжним гурткам „Луг” і „Січ”. Коли 1939 року (17 вересня) Західну Україну „звільнив” Радянський Союз, то його звільнили з роботи. Але в жовтні люди вибрали Василя Остапчука депутатом райради.
Невдовзі від нашого, тоді ще Копичинецького, повіту відправили делегацію до Радянського Союзу, щоб її учасники побачили, як гарно люди живуть у колгоспах та щоб і в себе їх організували. До цієї делегації був включений і Василь Остапчук. Не знаю, куди саме їх возили, та пам’ятаю, як після повернення делегації додому в селі скликали мітинг. На ньому делегату Василю теж дали слово. Він гарно виступив, розповів про поїздку, похвалив московське метро за зручність і красу, узагалі розповів нам, що то таке. Відчувалося, що метро йому сподобалося. Відтак розповів і про колгоспи. „У них ще не зібрали кукурудзу, в полях досі мерзне цукровий буряк (а був уже кінець листопада). Оце дійсно колгоспні порядки”, – сказав він. І ще дещо покритикував. Після цього мітингу Василя Остапчука в селі не стало. Ніхто не знав, де він подівся, хоча всі здогадувалися, що його забрали більшовицькі каральні органи. Оце така була тоді дійсність…
Зняли з посади і Онопрія Остапчука. Щоправда, його не заарештували. Він і далі жив у квартирі при школі з дружиною і двома синами. Дочка Ліда продовжувала навчання у Львові в медичному інституті.
У 1944 році, коли в село вдруге прийшла більшовицька влада, почалося найбільше лихо. 22 жовтня Кривеньке допалили енкаведисти, бо підпільники не дали їм вивезти людей до Сибіру (першого разу в квітні село палили німці вкупі з поляками). Після того почалися арешти. Згодом заарештували Онопрія Остапчука і його доньку Ліду. А ще 29 січня 1941 року було заарештовано його племінника Зіновія Федьківа. Зіновія мордували в Чортківській тюрмі, а коли розпочалася війна, разом з іншими в’язнями гнали пішки аж до Умані. Тих, хто не загинув по дорозі, розстріляли в цьому місті. З нашого села в Умані закатували ще Омеляна Бережанського, який був членом крайового проводу ОУН, а також Романа Мотику. А Богдана Копія, Богдана Шмату, Івана Третяка, Дмитра Вороха, Івана Стойку, схоже, стратили ще в Чортківській тюрмі.
1945 року Степан Остапчук і Володимир Федьків пішли у підпілля. Коли 18 грудня того ж року заарештували мене, вони ще були живими. Перебуваючи в радянському концтаборі на Півночі Росії, я нічого не знала про їхню долю, долю їхньої родини. Та коли 1957 року після звільнення навідалася до рідного села, то дізналася, як жорстоко енкаведисти познущалися над Лідою Остапчук, а тоді вбили її „при попытке к бегству”. А Степан і Володимир загинули в боях з більшовицькою навалою в рядах УПА. Дружину Онопрія Остапчука пані Олену разом з малолітнім сином Юрієм вислали до Сибіру. Не допомогла їм зрада родича Мар’яна, його співпраця з чекістами…
Дивний збіг обставин: коли я ще перебувала в концтаборі в Княж-Погості (Комі АРСР) – зараз це місто Желєзнодорожний – то познайомилася з молодшою на три роки від мене дівчиною Марією Сиротюк родом з Сатанова. Вона працювала в одній бригаді зі мною. Здивувало, що дівчина не вміла ні писати, ні читати. Мені її було дуже шкода, і я вирішила навчити подругу писати. Як тільки десь знаходили шматок паперу чи олівця, я їй писала алфавіт. І з часом вона таки почала і писати, і читати. Та згодом її відправили етапом кудись за Урал. Я не знала, куди саме, бо ми не листувалися. Адже на рік дозволяли написати тільки два листа. І все ж через якийсь час я отримала від Марусі вісточку з Красноярського краю. У ньому вона повідомила, що вийшла заміж за мого земляка Юрія Остапчука і живе разом з ним і його мамою. Не пам’ятаю вже в якому місті, бо лист з адресою не зберігся. Під час обшуків (шмонів) охоронці нищили папери. Пам’ятаю тільки, що подруга передавала мені вітання від Юрія і його мами і повідомляла, що їм дозволили виїхати з Сибіру до Краснодарського краю.
На цьому наше спілкування закінчилося. Адже мене через якийсь час з Княж-Погоста етапом відправили в Інту, а адреса подруги, як уже казала, не збереглася. Тож так і не знаю, як склалася доля чи не єдиного нащадка роду Остапчуків, які ганьбу одного свого представника змили кров’ю багатьох. Хай буде мученикам вічна пам’ять!
Звичайно, після прочитаного у мене було до мами багато запитань. Та чогось більш суттєвого вона вже згадати не змогла, хоча деякі деталі додала. Так, приміром, пригадала, що коли в село прийшла радянська влада, до Онопрія Остапчука приїздили в гості дві доньки зрадника Мар’яна. За спогадами мами, вони були дуже гарні. Одна з них вийшла заміж за хлопця з сусіднього села Шидлівці, працювала там учителькою. Її спіткала трагічна доля: одного разу вона пішла сапати в поле, аж тут почалася гроза і її вбила блискавка.
І ще мама згадала, що в село приїздив театр зі Львова, який мав ставити виставу про зрадника Мар’яна, однак люди попросили їх у Кривенькому не виступати, пожаліли Остапчуків. Готуючи цей матеріал до друку, я перечитав ще раз книгу спогадів Горліс-Горського „Ми ще повернемось!” і думаю, що тут мама помилилася. Скоріш за все, у селі мав гастролювати Коломийський пересувний театр, який 1938 року поставив драму Юрія Горліс-Горського „Отаман Хмара, або В чотирикутнику смерті”. Вона з успіхом пройшла в надзбручанських селах, пов’язаних із сюжетом твору. Та, як бачимо, жителі села Кривеньке, проявили делікатність і вирішили не травмувати своїх Остапчуків…
Пройшли роки, та про отамана Хмару не забули. Він повернувся до українців героєм. А хто пам’ятає про Мар’яна Остапчука? Хто б узагалі знав про нього, якби не легендарний отаман? Хто б з українців зараз знав і про Ізраїля Леплевського – начальника Подільського губвідділу ГПУ, – якби Юрій Горліс-Горський не згадав у книзі про те, що він допитував і судив отамана. Між тим, Леплевський у 30-х роках минулого століття керував масовими репресіями в Україні. Як нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався у 1937 році до НКВС СРСР із проханням про додаткові ліміти на „ворогів народу”, яких треба розстріляти. І союзний наркомат підтримав ці клопотання. Ліміти були збільшені… Однак така запопадливість не врятувала від репресій і його. 28 липня 1938 року Леплевський був розстріляний згідно з вироком Військової колегії Верховного суду СРСР. Молох більшовизму перемелював і своїх. Для остраху, щоб боялися всі: і вороги радянської влади, і її адепти.
До речі, на початку 1930-х років Ізраїль Леплевський працював в Україні під орудою Всеволода Балицького. Той „прославився” тим, що широко застосовував в Україні безборонні арешти, розстріли, страти заручників тощо, очолював комісію з введення паспортів. Завдяки йому з’явилася ухвала РНК від 28 квітня 1933 року, якою заборонялося видавати паспорти селянам. Між іншим, вироблені під керівництвом Балицького правила діяли до 1974 року.
А ще він був одним із головних організаторів голодомору і масового терору в Україні. Отже, дуже цінна людина для комуністичної партії. Та… згідно з низкою джерел Балицький виявив документи про співпрацю Сталіна з охоронним відділенням поліції до революції. І все, його кар’єра закінчилася. 27 листопада 1937 року „в особливому порядку” він був засуджений до страти і розстріляний. А потім забутий…
Як бачимо, тільки жертовне, самовіддане служіння своєму народові робить ім’я людини безсмертним. Це яскраво підтверджують і долі Юрія Горліс-Горського та отамана Семена Хмари. Здавалося б, радянська влада зробила все можливе, щоби про них забули нащадки, а вони воскресли, зокрема і в спогадах моєї мами, ще раз доводячи, що служіння своєму народу і рідній землі – то найвища честь і найбільше благо…
