Шамара: Інформаційна піна відтягла абітурієнтів з Черкащини

Гаряча пора цьогорічної вступної кампанії, схоже таки, минула. На разі й ті, хто виступає замовником послуг, і ті, хто їх надає, зітхнули з полегшенням. Настала пора формувати списки зарахованих студентів, комплектувати групи й укладати угоди про навчання.

 Проте паніка з приводу так званих “недоборів” до вищих навчальних закладів не вщухає. МОНмолодьспорту, а за ним і ЗМІ час від часу інформують громадськість про незначну кількість вступників, що прийшла до того чи того закладу. Подекуди це призводить до анекдотичних випадків. Прочитавши черговий домисел в мережі Інтернет, деякі батьки приходять до вишів “забирати документи”, будучи переконаними, що “заклад закривають”. Це – яскравий приклад того, як усна народна творчість у світобаченні людей переважає правову свідомість...

Однак хотілося б поміркувати не про те, як невелика кількість випускників загальноосвітніх шкіл 2011 року вплинула на різке скорочення набору студентів на перший курс ВНЗ. А власне про те, на чому базується вибір батьків і дітей на користь здобуття конкретного фаху і місця навчання в цілому.

Мені йдеться не про рекламу того чи того навчального закладу Черкас, кожен з яких посідає власну нішу на ринку освітніх послуг. Стривоженість викликає завуальоване проштовхування галузевим міністерством думки про те, що якісна освіта залежить від “авторитету” диплома, іншими словами, – від престижності вищого навчального закладу. Другим критерієм, – і тут важко заперечити, – виступають відгуки роботодавців про випускників ВНЗ.

Поки що зрозуміло, що логіка офіційно поширеної риторики цього року будувалася передовсім на відтягненні абітурієнтів із “провінції” до великих міст. Йшлося, про порятунок обсягів держзамовлення головних вишів України. Натомість у саму провінцію було спущено легенду про низько кваліфіковану підготовку фахівців у регіонах, підступне заробляння грошей на контрактниках тощо. При цьому чомусь не прийнято говорити, скільки коштів заробляють “авторитетні” ВНЗ, які знаходяться під пильною протекцією.

З огляду на європейський досвід, до якого полюбляють апелювати офіційні особи, потрібно зазначити, що свій авторитет популярні заклади вищої освіти в Європі здобували оригінальними програмами підготовки фахівців, матеріальною базою і, звісно ж, викладачами, які забезпечували цю підготовку. На мій погляд, у цьому плані черкаським вишам (і державним, і приватним) абсолютно не варто комплексувати і навіть є чим пишатися.

Перебіг вступної кампанії 2011 року засвідчив, що спроба міністерства скорегувати популярність професій інженерно-технічних за рахунок спеціальностей економічно-юридичного блоку не отримала підтримки серед населення. Все це має місце лише в рамках студентських місць, замовлених за рахунок держави. А от інформаційна піна щодо переваг навчання у великих містах, яка відтягла абітурієнтів Черкащини до Києва, Одеси, Харкова, Дніпропетровська і Львова, вже невдовзі дасть про себе знати і батькам, і дітям. Справа навіть не у дорожнечі життя в іншому місті (хоча й це подекуди має неабияке значення), – а у рівні підготовки, і, зрештою, статусі, який їм запропонують. Найчастіше це буде статус бездомного заробітчанина у великому місті ще до або ж після випуску. Дезорієнтація і пошук порятунку у другій вищій освіті… Потім – третій...

Отже, нашим громадянам ще варто поміркувати над таким поняттям, як “закритий заклад”. І що таке принципи відкритості й доступності освіти. Зрештою, – чесної конкуренції між ВНЗ не тільки як установ, а й як колективів учених, викладачів, компетенцій, ідей... От тільки чи можливо це в умовах чинної системи вищої освіти? Офіційно – майже ні! Неофіційно, – як це часто буває, – нецікаво замовнику, котрий більше звик усе ж прислухатися до держави, ніж до ринку праці. Зрештою, треба ще усвідомлювати те, що наші громадяни поставлені в такі умови, коли будь-яка безкоштовна освіта стає просто призом у власній долі. Та чи більшає від цього справжніх фахівців? На це питання безкоштовна освіта не може відповісти, – принаймні впевненіше за коштовну.

Не потрібно проводити спеціальних досліджень, щоб переконатися: наші земляки знають про якість освіти зовсім не з досвіду, а з інформаційних маніфестацій, які може собі дозволити не кожен ВНЗ України, частіше з-за матеріальних причин, а подекуди – й моральних. Отже, “якісна освіта” у суспільній думці, на жаль, – радше ритуальна фраза, бренд, ніж реально усвідомлена система знань, умінь і навичок, що дає людині право з гордістю вважатися освіченою. Такий підхід формує держава. Так освіта входить і до споживчого кошика наших громадян. Без особливого усвідомлення. На жаль.

Сергій Шамара, кандидат історичних наук, громадський діяч (Черкаси)