Диспетчерка Лариса Городнича: «Хто витримав у швидкій допомозі три роки, вже ніколи не піде звідси»

Нині в рубриці «Фемінитиви» наша зустріч – із диспетчером швидкої допомоги Ларисою Городничею. Лариса Миколаївна не сприймає фемінітиви і віддає перевагу виразу «пані диспетчер». Вона має великий досвід роботи в «екстренці», знає, як спілкуватися із людьми в стані шоку, емоційної напруги, істерики, вміє домовлятися із керівниками лікарень про госпіталізацію пацієнтів. Але телефонних розмов не по роботі намагається уникати.

Фото Наталії Щепак

– Я думаю, що фемінітиви, «жіночі» назви професій – це лише якась недолуга мода, яка невдовзі минеться, – переконана Лариса Миколаївна. – Зі школи я пам’ятаю, що суфікси фемінітивів застосовуються переважно до тварин. Якщо ви запитаєте, як краще назвати мене по професії, я відповім: «пані диспетчер», «пані лікар».

«Робота у швидкій допомозі – як наркотик»

– Звідки ви прийшли в диспетчерську службу?

– Я з 1992 року працюю у швидкій допомозі. Багато років виїжджала на виклики.

– Працювали фельдшеркою швидкої?

– Фельдшером.

– Від тої роботи більше позитивних чи негативних спогадів?

– Позитивних. Я взагалі оптиміст по життю. Мені дуже подобалося працювати фельдшером, і, більше того, я вам скажу: хто витримав у швидкій допомозі перші три роки, вже ніколи не залишить цю роботу. Це – як наркотик. Якщо допоможеш людині, особливо після успішної реанімації чи зупинки кровотечі, дуже підвищується самооцінка. Це – буквально на фізіологічному рівні.

– Ви кажете про тих, хто «витримав три роки». А через що зазвичай звільняються у перші три роки?

– Як правило, через рівень зарплати.

– Медики швидкої часто скаржаться на те, що їх піддають образам, а іноді й б’ють неадекватні пацієнти. Ви цього не боялися? Адже ви все-таки жінка.

– Я – сильна жінка і можу постояти за себе. Ми працювали в парі з однією моєю колегою. Як правило, вона спілкувалася з пацієнтом, а я готувала те, що необхідно для надання допомоги. Коли пацієнти починали поводитися зневажливо чи агресивно, то в розмову вступала я. З хамами я добре вмію спілкуватися.

Було чимало курйозних випадків. Приміром, приїжджаємо на один виклик – там ґвалт: помирає літня жінка, «чому ви так довго їхали». Ми проводимо успішну реанімацію, жінка починає нормально дихати, і тут з боку тих самих людей – нова претензія: «Навіщо ви її оживили?»

– А що найбільше запам’яталося з того періоду вашого життя?

– Як ми познайомилися з чоловіком. Він тоді був водієм у головного лікаря однієї амбулаторії. Запримітив мене, почав заходити в гості. Один раз надійшов виклик до його однокласниці, яка народжувала. Й він визвався поїхати з нами. Швидко поїхали, забрали, привозимо її лікарню. А вона почала народжувати на порозі приймального відділення. Я кажу своєму майбутньому чоловіку: «Валеро, допомагай! Треба закотити ноші у відділення!» А він буквально закляк, бо стояв біля ніг і побачив, як уже з’являється голівка дитини. Я насилу розтисла йому руки й закотила ноші сама. На щастя, встигли роділлю доправити до пологової зали, і все відбулося нормально. Коли я повернулася, чоловік так і стояв на тому самому місці...

Через деякий час Валера перейшов працювати водієм на швидку допомогу. Бачив усіляке, швидко набув досвіду. І коли їхню бригаду викликали рятувати тракториста, який працював на тракторі, що зайнявся серед поля, чоловік допомагав медикам розрізати постраждалому обгорілий одяг і чоботи.

«Одразу треба повідомити, в чому проблема, і адресу»

– Чому ви перейшли на диспетчерську роботу?

– Коли відкрилася обласна диспетчерська, сюди були потрібні люди, які знають роботу швидкої із середини. Знають, як це – працювати на виклику. Які скарги найчастіше бувають у пацієнтів. Зараз мені моя робота подобається.

– Які вимоги висуваються до роботи диспетчера швидкої допомоги?

– Це має бути медик, здатний тримати під контролем свої емоції, швидко і не розгублюючись ухвалювати рішення.

– Як диспетчер визначає, до кого направляти бригаду, а до кого – ні?

– Швидка допомога виїжджає до тих людей, життя яких у цей момент перебуває під загрозою. Наприклад, якщо людина задихається, має болі в серці абощо.

– Але ж людина не завжди може сама оцінити свій стан і правильно все розповісти.

– Так, вона може бути в стані шоку, алкогольного сп’яніння абощо. Тому професійний диспетчер робить висновок не лише з її слів, а й з того, як вона говорить, як поводиться. Дуже часто пацієнт каже: «Мені зле, все болить». Тоді диспетчер починає розпитувати: а що найбільше болить, який характер болю, чи є зміни в диханні?

– Часто люди скаржаться, що швидка допомога останнім часом не виїжджає, приміром, на скарги щодо високої температури, підвищеного тиску...

– Тут треба розуміти, що швидка допомога як служба створювалася саме для екстрених випадків. Якщо людина почувається зле, вона має звернутися до сімейного лікаря, не доводити хворобу до краю... Але це неправда, що ми не виїжджаємо на виклики щодо високої температури. Диспетчер обов’язково розпитує, до яких цифр піднялася температура, що приймав пацієнт і скільки днів. Проблема в іншому – буває, що температура 37,7 і людина до сімейного лікаря записуватися не хоче, бо їй простіше викликати швидку.

Фото Наталії Щепак

– Коли буває найбільше дзвінків упродовж доби, впродовж року?

– Дуже багато викликів буває в п’ятницю, бо люди хочуть «обстежитися» перед вихідними. Так само часто викликають у понеділок, прямо з п’яти ранку, бо людині стає в суботу-неділю зле, і вона тягне до останнього. Дуже багато викликів після свят. Ці виклики пов’язані, як правило, із нудотою, блювотою, болем у животі. Влітку часто викликають через споживання зелені й купання у воді. Взимку – під час ожеледиць (хоча цьогоріч я б не сказала, що на травматизм було багато викликів).

Якщо говорити про пору доби, то найбільше викликів у першій половині дня, з 6 до 12 години.

– Які зміни для вас кращі – денні чи нічні?

– Наразі я працюю старшим диспетчером зміни, і в мої обов’язки входить передусім спілкування із представниками лікувальних закладів, щоб визначити, куди доставляти того чи того пацієнта. Тому мені краще працювати вдень, коли на місці є керівники.

– І ви напряму виходите на керівників?

– Дехто з них не відразу до цього звик. Доводилося й образи чути. Але зараз уже звикли, бо зрозуміли, що ми робимо свою роботу. І робимо її правильно.

– Як узагалі працює диспетчерська служба?

– Є диспетчери, які приймають дзвінки, є такі, які передають виклики бригадам швидкої допомоги, а потім з’ясовують, який діагноз і чи потрібна госпіталізація. При цьому потрібно вирішити, яку бригаду краще спрямувати на той чи той виклик: у більшому чи меншому складі, фельдшерську чи лікарську тощо. Відтак старший диспетчер скеровує пацієнта в той чи той лікувальний заклад, залежно від життєвих показників. Взагалі-то є усталені маршрути, але їх часто доводиться змінювати – наприклад, спрямовувати пацієнта в тяжкому стані до найближчої лікарні. Якщо, приміром, у пацієнта тяжкі опіки, його повезуть не в опіковий центр Першої міської лікарні Черкас, а до найближчої лікарні, щоб стабілізувати його стан.

– Чи були якісь екстраординарні випадки?

– Скільки завгодно. Нещодавно одна моя колега дистанційно «приймала» пологи на дому. Телефонує чоловік і каже, що його жінка ось уже буде народжувати. Диспетчер Ірина передала виклик, а сама продовжує розмову: «Приготуйте пелюшки... Знайдіть, чим перев’язати... Заспокойтеся... Як почувається ваша дружина?..» А потім Іра піднімає до мене очі й каже: «Дитинка вже кричить!» Чудово! І в цей момент ми чуємо, що в помешкання породіллі зайшла бригада швидкої.

– То у вас дуже складна робота!

– На жаль, багато пацієнтів цього не розуміють. Вони думають, що ми – не диспетчери, а «диспетчерки», які просто записали адресу і передали бригаді, а там все саме якось владнається.

– Коронавірус сильно ускладнив вашу роботу?

– Дуже сильно. Коли створювалася центральна обласна диспетчерська, яка обслуговує всю швидку допомогу Черкащини, нас навчали у вільний час не дивитися на монітори, можна відволікатися. Казали: «хоч і шкарпетки плетіть». А зараз – не до шкарпеток. Наші очі буквально прикуті до екрану монітора, де з’являються заявки, прийняті диспетчерами прийому.

– Щеплення від COVID-19 зробили?

– Так. Я дуже позитивно ставлюся до щеплень. Вся ця паніка, яка розгорнулася навколо вакцинації і вакцин, – це просто маячня.

– Пацієнти, викликаючи швидку, часто брешуть?

– На жаль, часто. Диспетчер, приймаючи виклик, повинен оцінити ситуацію, повідомити бригаді, чи треба вдягати захисний костюм. Приміром, в костюми вбираються, якщо в пацієнта підвищена температура, якщо важко дихати, бо це можуть бути симптоми коронавірусної хвороби. А пацієнти, «щоб бригада швидше приїхала», буває, дають неправильну інформацію про стан хворого, і цим ставлять під загрозу здоров’я медиків.

Є дуже різні виклики. Одні намагаються розповісти об’єктивно, що з ними сталося. Буває, навіть тисячу разів вибачається, що викликають швидку, хоч і почуваються дуже зле. Таким пацієнтам ми по-людськи дуже вдячні за чемність. Але часті випадки і так званої гіпердіагностики – приміром, кажуть, що «болить серце», бо на такий виклик, мовляв, «швидше приїдуть». Не кажуть, що піднялася температура, бо «на температуру не їдуть».

– Що диспетчер хоче почути від того, хто викликає швидку, передусім?

– Одразу потрібно повідомити про те, в чому проблема (що болить, що з диханням), і адресу. Це – найголовніше. Не потрібно казати: «Ну хіба ж ви не знаєте, де в нашому селі живе така-то родина?» Потрібна адреса! Про решту потрібної інформації потім розпитає диспетчер.

– А як диспетчери спілкуються із людьми, котрі перебувають у стані шоку, істерики?

– Це приходить із досвідом. Із одним чоловіком на ім’я Євген, який перед тим «тероризував» диспетчерів моєї зміни, я мусила спілкуватися сорок хвилин. Уперто казав: «Приїдьте, бо я щось собі зроблю, бо в брата болить нога. Брату наклали гіпс, ніхто не хоче йому допомогти». При цьому сам брат поводився цілком адекватно й був проти того, щоб викликати швидку. А той чоловік, вочевидь, через надмірну вразливість, дуже важко переносив братів біль... Наступного дня подзвонив, вибачився і сказав, щоб ми не переживали, він не буде нічого собі робити.

– А бували випадки, що перейнялися долею якогось пацієнта й потім відслідковуєте його подальшу долю?

– Бували такі випадки. Нещодавно бригада виїжджала до 14-річного хлопчика, якому було дуже зле. Фельдшер не змогла поставити діагноз. Симптоми наводили на думку про те, що, можливо, дитина вжила якийсь препарат або щось курила. Але сім’я мала вигляд благополучної, і фельдшер не знала, що думати. Тому доправила хлопця до найближчої лікарні. І там встановили діагноз – гостре мозкове порушення. 14-річній дитині! Я потім кілька днів поспіль телефонувала і запитувала, що з ним. Відповідали, що ще обстежують. Потім почали нервуватися, і дзвінки довелося припинити. У них – своя робота, і я не маю право їм надокучати...

Розповім і ще про один випадок. Мій батько помер у молодому віці від лептоспірозу. Тому я з особливим почуттям ставлюся до тих пацієнтів, які захворіли на цю недугу. Одному з них ми родиною навіть допомагали шукати ліки через знайомих у Києві...

Взагалі-то, непросто просто забувати про те, що почув під час виклику. У нас працює молода диспетчер, випускниця коледжу, яка після кожного виклику плакала. Так тривало місяць, і вона навіть хотіла звільнятися. Але з часом звикла.

– Чи є в диспетчера професійні хвороби?

– Погіршується зір. Від постійного спілкування сідає голос. Необхідність постійно ухвалювати рішення, мати справу із життями і здоров’ям людей у багатьох викликає гіпертонічні розлади, в декого виникають хвороби серця. Але людина, яка іде на швидку допомогу, розуміє, що мусить чимсь жертвувати. Разом із тим, у нас є диспетчер, якій 72 роки, і вона успішно працює.

– Чи бувають диспетчери-чоловіки?

– Як правило, чоловіки кажуть, що їм психологічно важко витримувати телефонне спілкування. Крім того, медиків-чоловіків, як правило, направляють працювати у виїзні бригади екстренки, де потрібна фізична сила, щоб переносити на ношах пацієнтів.

«Якби не стала медиком, пішла б у провідники»

– Із розмови з вами видно, що в медицині ви – людина невипадкова...

– Я з нею народилася. Моя мама була сільським фельдшером. І зараз, коли вона вже на пенсії, страждає без своєю роботи. Тобто, я ніколи не сумнівалася, що стану медиком. На жаль, дала слабину – не стала вступати у медичний інститут. Побоялася, що мама, яка після смерті батька мене виховувала сама, таке навчання «не потягне»... Тому поступила у Черкаське медичне училище – тепер це медична академія.

– А якби не стали медиком, то ким би стали?

– Провідником на поїздах.

– Овва! А чому провідником?

– Не знаю. В дитинстві мене чомусь цікавила ця професія. Мабуть, тому, що люблю подорожувати, дивитися на міста, на людей.

– Напруження, яке виникає на роботі, додому приносите?

– Ніколи! Я залишаю його за порогом своєї оселі.

– Ваша зарплата вас задовольняє?

– Я працюю на півтори ставки. На хліб з маслом вистачає. Але хотілося б більше.

– Як до вашої роботи ставляться члени сім’ї?

– Із чоловіком ми одружилися невдовзі після того, як я закінчила училище й почала працювати на швидкій. Він звик. А двоє моїх синів у медицину не пішли, хоч і добре вміють надавати першу допомогу. Кажуть, медиками не стали передусім через нічні чергування... Обоє мають технічну освіту.

– Чи любите ви розмовляти по телефону – не по роботі?

– Ні! Віддаю перевагу особистому контактові.

– Запитання від жінки, яку інтерв’ювали перед вами: «Що надихає вас у вашій професії? Який ви хочете отримати від неї результат?»

– Надихає, що це таки правильна професія – допомагати людям. А найкращий результат – це коли людина, якій ми надаємо допомогу, вижила.

– Задайте, будь ласка, питання жінці, в якої ми будемо брати інтерв’ю після вас.

– Запитання таке: «Якби була можливість подорожувати вашим життям на машині часу, то куди б ви відправилися б – у минуле чи в майбутнє?»

Фото Наталії Щепак

БЛІЦ-ЗАПИТАННЯ

– Чи вважаєте ви жінок «берегинями роду»? Чи може бути чоловік «берегинею»?

– Думаю, не може.

– Чому?

– Це ж бліц?..

– Хто в вашій родині приймає важливі рішення?

– Я.

– Що в сім’ї, на вашу думку, є чоловічою роботою, а що – жіночою?

– У моїй сім’ї немає розділення. Я можу забити цвях, а чоловік може зварити суп, ніяких проблем.

– Кухня – це чия територія, чоловіка чи жінки?

– Спільна.

– Як ви ставитеся до декретних відпусток чоловіків?

– Нормально. Мій чоловік певний час був у декретній відпустці.

– Який ваш улюблений фільм? Чи дивитеся ви серіали?

– Улюблений фільм – «Балада про доблесного лицаря Айвенго». Серіали дивлюся зрідка, щоб мати можливість підтримати розмови.

– Чи є у вас людина, на яку ви рівняєтеся? Хто для вас є авторитетом?

– У мене немає кумирів. У кожній людині є на що рівнятися.

– Яку книжку ви прочитали нещодавно?

– «Життя Пі» канадського письменника Яна Мартела.

– Як ви підтримуєте фізичну форму?

– Зараз мій спорт обмежується прогулянками з собакою. Мені аби виспатися...

– Де б ви хотіли побувати?

– У Єгипті. Тільки не в режимі «все включено», а поїздити країною. А ще хотіла б побувати в лісах Амазонки.

– Зараз модно орієнтуватися на здорове харчування. Чи дотримуєтеся ви якоїсь дієти?

– Здорове харчування – це не мода, це має бути нормою життя. А дієти – не дотримуюся. Люблю сало.

– Яке ви маєте хобі? Чи вистачає на нього часу?

– Люблю висаджувати надворі квіти й плести гачком. Час знаходжу, але не завжди.

– Чи маєте ви домашніх тварин? Яких? Хто за ними доглядає?

– Маю собаку породи кокер-спанієль, за яким доглядаємо разом із чоловіком. Вам не потрібно цуценяток?

– Чи здійснилася найзаповітніша мрія у вашому житті? Яка це мрія?

– У дитинстві я мала найзаповітнішу мрію – щоб були телефони, по яких можна було б бачити співрозмовника. Ця мрія реалізувалася. Коли підросла – захотіла сім’ю і щоб було два сина. І це також збулося. Зараз мрію відправитися в подорож. Сподіваюся, і ця мрія здійсниться.

– Яке найбільше досягнення у Вашому житті?

– Це – моя сім’я, мої діти.

Максим Степанов

Авторка ідеї Ірина Хроменко