Родина військових рік не виселяється із квартири, що належить прикордонній службі

Із дня на день родину черкащан Воликів можуть виселити. Відповідне рішення Соснівський районний суд ухвалив торік, однак добровільно сім’я не виїхала, пише «Газета по-українськи».

– Живемо, як на пороховій бочці, – зітхає 60-річна Галина Волик. – Чоловік ходити не може, а його на вулицю виганяють. Якщо вигонять, то розіб’ємо намет в лісі і так будемо жити.

– Куди винесуть і покладуть, так і лежатиму, – додає 67-річний Микола Волик. – Сам я звідси нікуди не піду.

Микола Волик 28 років був інженером урядового зв’язку в Комітеті державної безпеки СРСР. Жив і працював там, куди відряджало керівництво. Дружина їздила з ним, працювала нянею.

– Останнє місце роботи – таджицько-афганський кордон, – згадує Галина Климівна. – Якби Коля вийшов на пенсію у 25 років вислуги, ще коли був Союз, то не мали би проблем, квартиру нам залишили б. Але Коля – справжній офіцер, порядний, благородний. Завжди казав: «Усі їстимуть білий хліб, а ми – чорний, бо така наша робота». Старався для людей, через те й мучимося. Керівництво попросило ще кілька років попрацювати, він погодився. А там почався розвал, громадянська війна у Таджикистані. Коля на роботу ходив з автоматом. Я не знала, живий вернеться чи ні. Коли нам розстріляли балкон, чоловік приніс дубину: «Хоч цим захищайся, якщо басмачі увірвуться».

У Душанбе Волики жили у 4-кімнатці. Коли виникла загроза життю, покинули її та приїхали до України як біженці.

– Із квартири нічого не взяли, ледве квитки купили. Їхали з двома доньками у вагоні без вікон, – розповідає Галина Климівна. – Приїхали в Черкаси. Пішли до мера Володимира Олійника. Їдьте до Єльцина, сказав він, бо Україна біженців не приймає. Коля говорить: «Я тут народився, тут хочу і вмерти». Поставили нас на чергу за номером 465.

Родина жила в орендованих помешканнях. Старша донька Наталія, їй зараз 40 років, вийшла заміж. Із чоловіком і двома синами живе у Росії. Менша Лариса, їй зараз 36, побралася з військовим Русланом Пуником. Переїхала до нього. Той отримав двокімнатку в селищі Оршанець за 15 км від Черкас.

– Ми винаймали квартиру. Але Коля захворів, усі гроші йшли на ліки, – продовжує Галина Волик. – Переїхали до Лариси. З нами була ще моя мама-інвалід. Потім зять покинув службу. Лариса виїхала на заробітки до Італії. За кілька років купили собі другу квартиру, а ми зосталися тут.

Микола Волик – інвалід першої групи, в нього паралізовані ноги. Ні він, ні дружина не мають права жити у помешканні. Його видали їхньому зятеві Русланові Пунику, який звільнився зі Збройних сил. Військова частина подала до суду на Воликів.

– Куди нам подітися? – плаче Галина Климівна. – Хто нас візьме на квартиру? Коля нетранспортабельний, не може ні їхати, ні ходити.

– Спокійно! – відказує Микола Дмитрович. Сидить на дивані, похиливши голову. Поряд лежать два ціпки, стоїть порожня літрова банка для сечі. – Це я в усьому винний.

Двокімнатка Воликів на першому поверсі багатоквартирної триповерхівки в Оршанці. Будинок стоїть у лісі неподалік військової частини, де навчають прикордонників. Належить Державній прикордонній службі.

– У нас на черзі 180 військових, – розказує начальник навчального центру Ігор Момот. – Дві сім'ї мають по троє дітей, у трьох є діти-інваліди. Зять Воликів звільнився, у нього немає вислуги років, щоб претендувати на житло. Волики живуть у тій квартирі шість років, але вони ж не пенсіонери прикордонної служби. Ми йшли їм назустріч, бо в них була лежача бабуся. Після її смерті вони не виїхали, я змушений був звертатися до суду. Як командир маю забезпечувати житлом своїх офіцерів. Як людина, звісно, розумію їх. Ми можемо ще кілька місяців потерпіти.