Разом з мамою подумки робила бринзу та допомагала по господарству – такими думками рятувалася у полоні медикиня Марина Голінько, розповіли Суспільному її рідні.
Військову лікарку разом зі ста вісьмома українськими жінками обміняли 17 жовтня. Нині вона проходить курс реабілітації.
"Я підіймаю слухавку і чомусь мені так от мені подумалось, що це вона. Кажу: «Маринка, це ти?». Такий голос: «Мам, це я». Тоді така радість мене накрила, наче душа розкрилася".
Того понеділка протягом дня було передчуття чогось, але що має статися Любов Сергієнкова не могла зрозуміти. Утім, розповіла, що коли задзвонив невідомий номер, її голос ніби сам запитав "Маринка, це ти?". Від щастя не могла заснути, а наступного дня поїхала до доньки. Поїхали разом з другою донькою — сестрою Марини, Альоною.
"Ми раненько встали і наліпили вареників із сиром. Взяли сметану. і Поїхали. Ми зустрілися в парку та разом їли вареники. Маринка вмочала вареник у баночку зі сметаною і їла. Ми раділи", — розповіла сестра Марини Альона Коваль.
Про першу зустріч після полону на згадку зробили фото — з маминими варениками. Тепер сміються зі світлини:
"Це дівчата – вже вільні дівчата їдять черкаські вареники. Мабуть, вони були дуже смачні".
Нині спілкуються щодня.
"Їй там казали, що України не існує і що вони нікому не потрібні. Росіяни давали їм читати книги, то вони на них ворожили: загадували сторінку та рядок, а тоді читали, чи підходить їм те передбачення. Якщо ж не підходило, то загадували ще і ще", — переповіла пані Любов.
"А ще Марина розповіла, що у полоні, коли було уже край як важко, дівчат обіймала жінка, яка була серед полонянок найстаршою. Казала: «Іди, я тебе обійму, як мама». Мені б дуже хотілося побачити цю жінку і поцілувати її руки", — додала пані Любов.
Марина зараз на реабілітації. По відеозв'язку розповіла: найбільше сумувала за рідними.
"За увесь цей період у полоні я ніколи не думала, що зможу бути такою як раніше, бо я взагалі дуже позитивна. І от думаю, все, буду сумна, серйозна, але коли ступила додому побачила, що я вже в рідній країні, то все одно посміхаюся і щаслива попри все".
Під час зустрічі забрали одяг, в якому Марина була пів року. Пані Любов зізналася: хотіла все спалити. Та Марина не дозволила. Сказала: нехай буде.
"Це жилетка, тілогрійка російською – це вони їй видали, там в Росії. Я на двір винесла, щоб воно провітрилося. Запах одяг має специфічний, бо там у камері було холодно і сиро. Я хотіла попалити".
Під час полону своєю професією допомагали українським військовим, а щоб відволіктися — рятувалися думками про дім.
"Маринка знала, що завжди я в четвер топлю сир і роблю бринзу. Вона дуже любить молочні продукти. Вона розказала, що у полоні подумки з мамою банки мила або сир відкидала".
Нині Марина нічого не планує, розповіла її сестра Альона. Попереду ще тижні, а то й місяці реабілітації.
"Ти знаєш, що до Нового року 11 тижнів? Я кажу: «Ні». «Щоб ти знала, до Нового року 11 тижнів. Немає сенсу планувати щось на завтра чи післязавтра треба жити сьогодні"
Та найбільша мрія Марини, за словами її рідних, — аби всі полонені повернулися додому. А ще дуже хоче зустрітися з пацієнтом, ім'я якого і досі не знає.
"Той хлопець був дуже тяжкий і шансів там були мінімальні і він почав читати вірш Василя Стуса «Я не боюся вмерти» ". Вона не знає, як його звати. Це був один із поранених. Його з поля бою привіз Наговіцин Олександр, також він старший сержант медичної служби, а врятував Лабузов і, як виявилося, той чоловік живий. Вона хоче з ним зустрітися і сказати «дякую» за те, що він тоді коли їм було дуже важко дав їм сили для подальшої боротьби", — розповіла сестра Альона.
Період очікування у родині не закінчився, каже Альона. Нині у полоні сотні українських медиків, яких потрібно якомога швидше рятувати. Тому усією сім’єю чекають їхнього повернення на українську землю.
реклама
