Знайшла себе у творчості: переселенка з Луганщини розповіла про нове життя у Смілі

До повномасштабного вторгнення Ірина Бєлявцева жила у селі міського типу Борівське неподалік Сєвєродонецька Луганської області. Працювала у дистриб’юторській компанії адміністратором бази даних. Має двох дітей, які навчались у школі. Ранок 24 лютого 2022 року змінив життя родини. Ірині з рідними довелося покинути власну домівку та виїхати у безпечніше місце.

Уже більше року сім’я проживає у Смілі. Діти навчаються у місцевій школі, а Ірина шукає себе у різних напрямках. Працювала з дітьми як волонтер, у міській бібліотеці, а зараз займається творчим бізнесом. Жінка виготовляє вироби з епоксидної смоли, а нещодавно також почала робити сумки з поліефірних шнурів. Усе це продає та виготовляє на замовлення.

Редакція Сміла.City поспілкувалась з Іриною Бєлявцевою та дізналась більше про життя у підвалі, евакуацію та облаштування у Смілі.

Життя до 24 лютого та початок вторгнення

За фахом жінка економіст і каже, що робота подобалась та була до душі. «Життя було чудове. У містечку зробили дороги, усе процвітало. На роботі був хороший колектив, із яким приємно працювати. Із родиною жили у приватному будинку, мали городину, сади, кущі», - розповідає жінка.  Менша донька Ірини у 2021 році пішла у перший клас, а старший син у дев’ятий. Через повномасштабне вторгнення завершити навчальний рік у своїй школі не змогли.

«Було важко. Ніхто взагалі не вірив, що на нас можуть напасти. Ми нікого не чекали, хоча іноді люди з інших областей кажуть, що луганчани й донеччани просили, щоб росія прийшла. Я багато такого чула, коли вже приїхала у центр України. Намагаюся всім донести, що ми нікого не кликали. В Україні ти вільний, можеш висловлювати власну думку і тебе ніхто не буде лаяти за це», - каже Ірина.

Жінка розповідає, що 24 лютого у їхньому районі було відносно тихо - лише звуки вибухів далеко. Про початок повномасштабної війни їй повідомив чоловік. Спочатку не повірила, пішла спокійно займатись своїми справами.

26 лютого вже почало сильно прилітати у їхнє селище, вимкнули світло.  28-го перебили газ. Понад місяць родина провела в підвалі. Від холоду рятувала буржуйка. На вулиці - вода з колонки. Було страшно, особливо за дітей. Та й не знала, як пояснити їм те, що відбувається.

«Через певний час наше село ніби відрізали. Замінували дороги до міста. До нас не могла приїхати допомога і ми не могли нікуди поїхати. Продукти дістати було неможливо. У середині березня почалися сильні руйнування, “прилітало” в будинки. І тоді стало ще страшніше. Ми почали думати, щоб хоча б я якось спробувала виїхати з дітьми», - згадує жінка.

Евакуація у безпечне місце

Домовились з чоловіком, який возив у село хліб об’їзними шляхами - 28 березня вивіз їх до Лисичанська. Ірина взяла із собою лише документи, ноутбук та трохи речей - багато вивезти не могла. Коли жінка з дітьми виїжджали, уже повністю була зруйнована літня кухня, а у будинку повиносило всі вікна.

Чоловік залишився вдома зі своєю мамою: вона напередодні вторгнення перенесла інсульт і була лежачою. У селі не було зв’язку, тож не можна було навіть домовитися, щоб приїхати і забрати свекруху.

1 квітня Ірина з дітьми виїхала на евакуаційному автобусі з Лисичанська до Миколаївської області.  Там жила тітка чоловіка, тому було де зупинитись. Почала шукати волонтерів, аби вивезти чоловіка зі свекрухою. Розуміла, що вони просто могли б померти з голоду, бо їсти вже було нічого.

«Чоловік дивом зміг завести нашу стару таврію і покласти туди маму. Було лише три літри пального, але доїхали до Сєвєродонецька, до моїх батьків. Потім разом із волонтерами евакуювали у Миколаївську область до нас.

Чоловік у мене кремезний, і свекруха теж була кругленька та низенька. Проте, коли вони приїхали, я побачила два скелети. Можна було рахувати ребра. Це було страшно», - розповідає Ірина.

Свекруха більше місяця провела в підвалі і перестала впізнавати близьких, їй ввижалося різне. Війна та пережитий стрес вплинули на здоров’я - зрештою, вона померла у тому селі в Миколаївській області. Після цього з чоловіком обдумали все і вирішили виїжджати, бо село глухеньке, тож діти не мали можливості там нормально навчатись.

Жінка запропонувала поїхати саме у Черкаську  область. Любить більше спокійні та тихі міста, тому обласний центр не розглядали як варіант облаштування.  Через групу у Фейсбуці знайшли чоловіка, який пропонував житло ВПО. Списались з ним, зійшлись у ціні. Переглянули в Інтернеті фото Сміли і зрозуміли, що місто красиве та затишне, тому треба їхати.

Чим займається у Смілі

Поруч із будинком у Смілі знаходиться дитячий майданчик та філія дитячої бібліотеки. Одного разу, гуляючи на майданчику, до Ірини підійшла завідувачка тієї філії і запросила їх з донькою на захід. Каже, що діти і зараз регулярно раз на тиждень відвідують бібліотеку.

«Я чула про негативне ставлення до людей через статус ВПО, але у Смілі всі ставляться дуже привітно, по-доброму. Завжди намагаються допомогти, щось дати, до чогось залучити. Не кидають напризволяще, так би мовити, бо розуміють, що ми приїхали ні з чим і залишились без нічого.

Звичайно, це підтримка не тільки матеріальними речами, а й емоційна. Це дає стимул рухатись далі. Від нашого будинку нічого не залишилось, тому після деокупації Луганської область повертатися нікуди. Плануємо поки залишитись у Смілі. Що більше ми тут, то рідніше стає місто», - ділиться думками Ірина.

Через певний час жінка почала вести заходи для дітей у бібліотеці. Книгозбірня підписала  з американською компанією договір, згідно з яким жінки ВПО віком від 21 до 35 років могли бути волонтерами, допомагати дітям із внутрішньо переміщених родин адаптуватись до нового міста. Ірині запропонували цю роботу, і вона погодилась. Проходила навчання, відвідувала онлайн-зустрічі, де дізнавалась, чим може допомогти дітям.

Заходи проводила один-два рази на тиждень для дітей віком від 7 до 15 років. Йшлося про медіаграмотність, кібербулінг, інше. Наприклад, жінка готувала інформацію про українські мультфільми минулих часів та сучасності. Робили різні квести, щоб було не лише навчання, а й розваги, відпочинок та цікавинки. Останній захід Ірина провела ще у грудні, але каже, що компанія дітей дружить дотепер. Збираються разом, проводять час, спілкуються. До них також приєдналися місцева малеча.

Згодом героїню покликали працювати бібліотекарем на абонентському відділі у Центральну міську бібліотеку імені Олени Журливої. Та через певний час в Ірини виявилась алергія на книжковий пил, що провокувало сильну реакцію на організм. Тож змушена була звільнитись.

«Я б працювала і надалі, але здоров’я важливіше. Загалом я люблю читати, тому робота з книжками мені подобалась. Люди гарні, було постійне спілкування. Я пропонувала користувачам різні книги. І це таке чудове відчуття, коли я їм допомагала обирати, а потім вони приходили і казали, що я дала таку гарну книжку. Я була задоволена, що допомогла людині», - ділиться враженнями Ірина.

Творчість та нові захоплення

Зараз жінка займається творчістю. Розповідає, що любить робити щось красиве руками, тому почала виготовляти сережки з епоксидної смоли. Заливає нею молди, потім обробляє все, шліфує, декорує, покриває захисним шаром.  Навчається цьому  самостійно, за допомогою відео в Інтернеті. Ще до початку війни смолою зацікавився чоловік, бо займався меблями і хотів зробити стіл, залитий смолою. Ірина теж тоді зацікавилась, але меншими формами.

У власну справу довелося інвестувати: купити матеріали, фурнітуру, декор. Зараз сама собі робить сережки, адже полюбляє масивні прикраси, які важко знайти. Також виставляє вироби на продаж, уже дві пари продала на ОЛХ. Окрім цього, є сторінка в Інстаграм, де жінка публікує фото власних робіт та виробів чоловіка, який робить підставки для телефону та нічники. 

Зі смолою потрібно працювати зі спеціальним захистом на обличчі. Для виробництва виділили навіть окрему кімнату у будинку.

«Мені справді подобається процес. Це творча робота. А ось десь тиждень тому я взагалі почала в'язати сумки з поліефірних шнурів. Уже дві продала. Зараз на роздоріжжі: не знаю, чим хочу займатися більше. І те, й інше подобається людям, але й забирає багато часу. Купують мої роботи переважно на подарунки, під час війни більшості не до таких речей», - зазначає пані Ірина.

Жінка каже, що у творчості можна постійно креативити і це не дає згаснути. Вироби з епоксидної смоли цікаві тим, що жодна прикраса не може бути схожою на іншу: різні відтінки, заливка абощо.

«Хочу і надалі вдосконалюватися в цьому. Проте, якщо після деокупації мене покличуть на стару роботу, то залюбки повернусь, мені вона подобалася. Буду поєднувати її та виготовлення виробів. Творчість більше емоційна, а на роботі треба працювати головою. У чомусь іншому поки себе не бачу. Можливо, у майбутньому щось зміниться», - каже Ірина Бєлявцева.