Родина Паславських (Надія, Олександр та син Андрій) зі Звенигородки на Черкащині створює та популяризує давні українські народні прикраси. Все почалось із захоплення сина, який закінчив кафедру фольклористики Інституту філології Київського національного університету, пише viche.ck.ua
Фольклористика – цікава і захоплююча, але не надто затребувана та оплачувана спеціалізація в українських реаліях. (Тільки з подіями останнього часу починає з’являтись розуміння потенціалу і важливості цього напрямку). Тож багато фольклористів відразу після закінчення вишу обирали суто прибуткові напрямки роботи, часто нічим не пов’язані з отриманою освітою. Андрія такий вибір не влаштовував. Тому він почав шукати шляхи професійної реалізації.
«Ще з шкільних, потім студентських років я захоплювався історією, музикою, народним мистецтвом, – розповідає, – брав участь у різноманітних обрядових дійствах, що проводились в інституті, музеї Івана Гончара, був (і є) учасником різних фольклорних колективів. В цьому середовищі, особливо після подій Революції гідності, зрозумів, що є вагомий запит на національну музику, фольклор, вбрання, але гідна пропозиція практично відсутня. (Ми не говоримо про низької якості сувенірну та кічеву продукцію, а саме про реальні, живі речі). Для нашого студентського колективу практично ніде було придбати етнографічний одяг (крім автентичного), особливо ж прикраси для дівчат. Оскільки на той момент я вже мав перші кроки в історичній реконструкції – сам пошив собі частину строю та виготовляв музичні інструменти, то з’явилася ідея відтворити і прикраси. Почалось із свердління отворів у монетах, пошуку сучасних матеріалів та майстрів, що допомогли відтворити давно забуті елементи старих прикрас – пугвиці, рифи, дармовиси. В усьому мене дуже підтримували батьки (медики за фахом): тато освоїв художню обробку металу, а мама, яка на той час багато вишивала, почала збирати намиста (коралові, перлові, перламутрові, агатові та інші). Тож зараз в асортименті майстерні можна знайти кілька десятків типів відтворених за старими зразками дукачів, сережок та інших прикрас, які повертаються в українські родини і не зайвий раз нагадають про нашу ідентичність. Всі ці роки пробував і мріяв повноцінно відтворювати не лише прикраси, а й народний одяг. Зараз, нарешті, працюю над цим з досвідченим конструктором та дизайнером одягу Анною Гайовою і маємо позитивний рух. Перша річ, яку ми спільно відтворили – це чоловіча свита (верхній одяг із сукна) з Ірклієва. Потім було кілька моделей чоловічих сорочок, штанів, жилеток, жіночих юпок (верхній одяг з рукавами й складками по спині – ВЧ) та керсеток. Часто люди приносять свої родові речі і просять їх відшити, щоб носити нову річ, а реліквії дати змогу якнайкраще зберегтися. Такий підхід – давня мрія! Інший напрямок моєї діяльності – це виготовлення давніх музичних інструментів. В цій сфері українці також дуже мало про себе знають і вона потребує копіткої роботи та популяризації. З 2012 року вдалось створити 4 народні бандури, 8 кобз різних типів, кілька народних скрипок, басолю та інше».
Етнолог вважає, що підтримка та розвиток національних традицій – важлива складова збереження української ідентичності, а також сучасної війни, інформаційної зокрема. Наголошує, що ми повинні всіляко підтримувати і розвивати нашу національну культуру. Адже нинішня війна йде саме за знищення українства як такого. «В кожній сім’ї, в кожній хаті, – каже, – повинні знати і шанувати національні традиції. І не той спотворений та нав’язаний за час радянської окупації сценічний образ, а той, що відгукується, що опирається на етнографію та фольклор. Європейська норма – мати в гардеробі відтворене національне регіональне вбрання. І в нашому випадку це мають бути не лише вінки та китайські вишиванки, а відшиті сорочки з вашого ж міста чи села, намиста, дукачі, адаптований одяг, який можна носити щодня і який є питомо нашим, українським».
Андрій не великий шанувальник шароварів. Вважає, що з них зробили комічний стереотип. Українські ж чоловіки зазвичай носили зовсім інші штани – зручні й практичні, які цілком до вподоби й сучасникам! Та й жіночий національний одяг мав багато різних форм і зразків; це не тільки яскравий святковий чи весільний стрій, який усі знають, а й буденний одяг, простий, зручний та вишуканий.
Паславські бережно ставляться до предметів старовини. Коли хтось просить переробити бабусині прикраси – наполегливо рекомендують лише реставрацію, аби максимально зберегти раритет в первісному вигляді.
З огляду на українські реалії (війну з росією та її імперською політикою) Андрій принципово переосмислив дизайн дукачів. Якщо на старовинних, зроблених з тодішніх монет, красувався двоголовий орел, то нині, з допомогою художника з Корсунь-Шевченківського Дмитра Кришовського – це «дерево життя», що служить оберегом для власника.
«Зараз нам як ніколи важливо повернутись і триматись своїх витоків, – наголошує етнолог. – Не соромитись, а знати, берегти та шанувати своє, рідне: мову, традиції, звичаї, пісні, музику, танці. В цьому наша найбільша перевага над виродженим ворогом. Шкода, що сучасники більше знають про сальсу чи танго, ніж про польки та козачки, що на весіллях рідко звучать троїсті музики та обрядовий спів. Але на це є причини – майже століття методичного викорінення. Сьогодні ж ми маємо шанс і гостру необхідність повернути все на свої місця».
До слова, Андрій Паславський родом із Звенигородки, навчався у Звенигородській школі №1, місцевій музичній та художній школах, закінчив Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де нині й працює на посаді провідного етнолога Центру фольклору та етнографії.
Шануймо рідне!
Тетяна ІВАШКЕВИЧ
реклама
