«У Смілі я навчалась 10 років. У нас завжди був графік дня, тобто я з дитинства була самостійною», – Руна

«Для мене головне, якщо не дай Бог я помру, щоб це було різко. Щоб не було оцього — відірваних рук, ніг, м’яса», — каже Руна. Дівчина служить уже 6 років, всю повномасштабну — на позиції. Про свої армійські будні вона розповідає в Instagram та TikTok.

Як вона прийшла в армію? Чим займається у бригаді? Через що плакала? Про що їй пишуть дружини товаришів? Навіщо вона веде свій блог, які найтупіші питання їй ставили цивільні та хто із зірок не відреагував на її прохання про допомогу? Що її дратує в армії? І кого вона зневажає?

Про це та інше військовослужбовиці 56 бригади Руна розповіла військовослужбовцю та ведучому hromadske Сергію Гнезділову у «++ подкасті».

Про те, як вирішила піти в армію

Я потрапила в армію у 2018 році. Я не скажу, що це була мрія дитинства — ні, але з класу дев'ятого мені хотілося піти в ЗСУ. У нас був предмет «Захист Вітчизни», ми поїхали на полігон, і поки всі дівчата були на медицині, я з хлопцями проходила смугу перешкод і стріляла зі справжнього автомата. Тоді я загорілася і зрозуміла, що це моє. І коли мені виповнилося 19 років — у 18 я ще навчалася — я пішла до військкомату.

Я поїхала в навчальний центр, пройшла фах, КМБ і потім мені привезли відношення у 56 бригаду, у 23 батальйон. І дотепер я тут, зараз — головний сержант, командир відділення зенітно-артилерійського взводу.

Про початок повномасштабної війни

Ротація почалася 15 лютого 2022 року. Ми були в готовності. Я тоді заступала зі своїм відділенням на одну із вогневих позицій, де ми вже чергували за два дні до 24-го числа.

Пам'ятаю ранок 24-го: ми сиділи на установці ЗУ-23-2, чергували, а о четвертій годині ранку все навколо почало гудіти. Тоді ми зрозуміли, що почалася повномасштабна війна.

Донецький напрямок був постійно в зоні бойових дій із 2014 року, позиції були укріплені, Ми думали, що ворог піде саме із цього напрямку. Готувались просто капець, але такі бої-бої у нас почалися весною.

Про те, чи важко бути в армії

Мені в армії було легко із самого початку, тому що я зі школи-інтернату. У Смілі я навчалась 10 років. У нас завжди був графік дня, тобто я з дитинства була самостійною, тому що нас цього навчали. Тому, коли я прийшла в армію, це, по суті, було те саме, що і в школі. Просто тут був переважно чоловічий колектив.

Спочатку було важко довести, що я сильна, що я можу нарівні з хлопцями чистити автомати, які важать по 70 кг. Я просто робила те, що хотіла, і хлопці бачили, що мені це цікаво, і не заважали.

Мені комфортніше з хлопцями в колективі, ніж із дівчатами. Коли починається ранок — купа фенів, ті фарбуються, ті ще щось, і ти просинаєшся від їхнього шуму. Мені було завжди простіше з хлопцями. І особливих проблем у побуті й по службі в мене немає і не було.

Про втрату побратимів і посестер

Багато часу оплакувати кожного загиблого побратима й товариша немає. Я їздила на поховання нашої посестри Оксани. Це були для мене перші похорони загиблого товариша чи посестри. Було дуже важко, я тоді багато плакала. Коли повернулася, сказала, що більше на жодні поховання не поїду.

Коли є якісь думки, якими хочеться поділитися, ми обговорюємо це з товаришами. Я не телефоную додому і не починаю грузити свою сестру, тому що в неї маленька дитина. Мені простіше поговорити з товаришами, ніж телефонувати комусь із цивільних, бо вони не завжди розуміють те, що відбувається в нас.

Щойно почалась повномасштабка, сон узагалі пропав. Було таке, що ми по два, по три дні не спали, не роззувалися взагалі. Ми евакуювали дуже багато поранених, особливо коли були на Пісках. У нас був евакуаційний бус, і ми вивозили по 10–11 людей, будь-якої важкості поранені були.

Звісно, це все грузить, але потім приїжджаєш на позицію і завантажуєш себе роботою. І ці думки вже потім випливають, коли є вільна хвилина.

Про цивільних

Улітку я лежала з нирками в лікарні у Кременчуку. Коли ми приїхали, лікарі кажуть: «Ми не думали, що там убивають, що там без рук, без ніг». Їм привозили людей, і вони взагалі були в шоку. На прощання вони сказали: «Ми не хочемо, щоб нам більше возили».

Дуже шкода, що не всі цивільні розуміють, що йде війна. Якщо взяти області, які подалі звідси, там у людей уже зовсім інше життя. Коли почали ракетами бити по всіх містах, люди переїжджали, хтось до себе когось підселяв, тобто всі згуртувалися. Зараз же всі розслабилися, і значно менше відчувається підтримка.

Людям потрібно більше показувати таких сюжетів, що війна продовжується. І ще велика проблема — є багато військових, які, коли виїжджають у цивілізацію, дуже знецінюють свою роботу. Кажуть: «Та нам там легко, та ми цих п*дорів крошимо взагалі на ізі, у нас втрат немає». І люди думають: «Так навіщо їм тоді допомагати — у них усе добре, у них усе є».

В Instagram зустрічаю багато сюжетів, коли військові розказують, що все класно, хоча насправді не все класно — у нас багато втрат, дуже багато. І це приховувати не можна і не зможемо.

Про необхідність заміни

Я за те, щоби була вже якась підміна, хоча б частково, тому що зараз не вистачає людей, особливо в піхоті. Насправді я не знаю, як заохочувати чоловіків. Скільки здоровенних кабанів гуляє, і їх узагалі не цікавить, що там відбувається. Я розумію, що в кожного вдома діти, сім'ї, але ж і у військових також є сім'ї, діти, і їм також хочеться на якесь свято потрапити додому.

Я служу вже шість років, усю повномасштабку була на позиції. Минулого року в мене була відпустка чотири дні. 30-го числа мені зателефонували, щоб я 31-го грудня виїжджала назад, і я о третій годині ранку, тобто у новорічний ранок, уже поверталася на позицію.

Стає трішки не те що образливо, а неприємно, коли чуєш і бачиш, що багато хто відмовляється йти, просто не хочуть.

Я не засуджую лише тих чоловіків, від яких більше користі в тилу, які шукають і приганяють машини, дуже багато волонтерської допомоги йде від них. Усі інші — це ті, хто ховаються, ті, хто по селах роз'їжджають, де військкомат не знайде. Я їх зневажаю.

Про свій підрозділ

За шість років я вже звикла до цього підрозділу. Найбільше часу ми проводимо одне з одним, а не із сім'ями, як це має бути. Одні військові звільняються, інші — переводяться, але є ті, хто зі мною від самого початку. І це люди, з якими можна поговорити про все, коли тобі погано та коли тобі добре. У нас є бюджет взводу, і ми кожному на день народження робимо подарунки.

Я завжди сумую, коли хтось від нас переводиться чи йде на дембель. Ми зідзвонюємось потім усе одно. Це люди, рідніші за сім'ю, просто тому, що розуміють тебе, підтримають у будь-яку хвилину, і якщо тебе, не дай боже, поранить, вони тебе собою прикриють, винесуть, вивезуть.

Про єдиний раз, коли плакала на службі

Якось поранило одного з моїх товаришів, мені його ввечері привели на позицію і кажуть: «Віко, заспокой його». Я заходжу в яму — ми тоді по ямах жили — а він сидить і плаче: «Я не хочу вмирати, не хочу залишитися інвалідом». Починаю його заспокоювати, що ми самі це вибрали, що так сталося — війна, треба до цього простіше ставитися, тому що це — наша робота. Кажу, що завтра тебе вивезуть у тил, будеш займатися документами — в нього це добре виходило і до цього.

Зранку починається обстріл «градами», і один зі снарядів залітає прямо в його яму. Щойно закінчився обстріл, його приводять до мене — йому пробило голову, дірок п'ять було. Він носив лінзи — вони прикипіли до очей, був опік тіла від температури після прильоту. Я мотаю йому голову, а він весь час: «До-по-мо-жіть». Слава богу, він вижив.

Це був єдиний раз за всю службу, коли я плакала. Повернулась на позицію, залізла в яму, сіла, вперлася об стіл і просто заплакала. Потім чую — тиша. Повертаюсь — хлопці на мене дивляться, і думаю: все, Віко, збирайся, бо якщо вже поникла ти, то це капець.

Про бюрократію в армії

Найбільше мене дратує те, що дуже багато палок у колеса вставляють у нашій внутрішній системі: ці всі журнали, які ну зовсім не потрібні, книги перевірок, акти тощо.

Якщо озброєння йде на ремонт, його потім дуже довго чекати. Десь якась одна буква не так — всі акти повертають. І замість того, щоб установка вже була у мене й працювала, вона просто стоїть — готова, зроблена. Усе впирається в документи, і це дуже гальмує весь процес роботи.

Настільки багато вставляється палок у колеса, що із цим ми не виграємо війну. Потрібно хоча б на час повномасштабної війни ці всі процеси спрощувати.

Про кохання під час війни

Під час повномасштабного вторгнення збільшилась кількість одружень. Але дуже часто воно й заважає. Не дай бог втратити одне одного. Тоді можна сказати, що ти втратив двох, тому що друга людина емоційно цього не витримає, якщо це було справжнє кохання.

Я не можу витрачатися і на те, і на інше. Я хочу робити щось одне і робити це добре. Зараз у мене на першому плані служба. Я маю вищу освіту і закінчила військову кафедру, тобто ось-ось, може, отримаю молодшого лейтенанта. Не знаю, чи доведеться мені полишати підрозділ, чи ні, але не хотілося б, звісно.

Про TikTok і збір коштів

У мене зараз збільшилася кількість підписників, але це все лише заради користі. Увесь мій блог — військовий, у мене немає там чогось цивільного, тому що я постійно на службі. Я показую там умови, у яких живу, наші бойові виїзди, свого ротвейлера Шоника.

У мене був збір на мобільні антидрони. Я думала, як це все подужати, тому що підтримка тилу стала дуже слабкою. Ввечері я просто відкривала Instagram і нашим блогерам та попзіркам скидала текст про те, що ми збираємо, просила поширення.

Дуже багато хто відмовляв, і це неприємно, коли ти просто просиш поширення. Були ті, хто прочитали — і все: Аня Трінчер, Волошин...

Мені було приємно, коли Женя Кот погодився, поширив, дуже класно розписав, розказав. Андрій Хливнюк, лідер гурту «Бумбокс» — ми й досі спілкуємось — недавно написав: «Віко, що вам потрібно для батальйону, що ви зможете поставити на баланс?».

Мені дуже приємно, коли є підтримка таких людей, що вони не бояться зробити поширення і хоча б цим допомогти.

Я закрила збір трішки більше як за місяць. Уже закупили антидрони, перекрили свою частину фронту. Вони насправді дуже дієві — немає жодного прильоту FPV-дронів по позиціях, відколи стоять ці антидрони.

Про тупі питання

Я колись, напевно, зніму окреме відео «10 найтупіших питань». Найтупіше питання від початку моєї служби: «чи не пристають хлопці?», потім: «де ви купаєтеся, чого ти така чиста сидиш?». Я завжди кажу, що я не в піхоті, я в артилерії, тобто в нас є час збити з дощок душ. Потім тупі питання: «як тебе мама пустила на війну?», «а що ти там взагалі робиш?», «а ти медик?», «коли закінчиться війна?», «звідки у тебе світло, звідки інтернет?». Одразу видно, що питають цивільні.

Дуже багато людей думають, що якщо у військових є інтернет, то вони, значить, десь у тилу. Люди не розуміють, що в посадці може бути інтернет, що є Starlink, є генератори, Ecoflow. Таких питань дуже багато, і я вже не звертаю уваги.

А ще тупі питання, коли сидиш на трансляції: «а чому немає звуків прильоту, чому так тихо?». Ти думаєш, що коли будуть прильоти, я трансляцію запускатиму?

Про смерть

Думаю, що всі військові, які свідомо йдуть сюди й уже довгий час на службі, розуміють, що так може бути з кожним: сьогодні ти є — завтра тебе немає.

Якщо я, не дай бог, помру, то для мене головне, щоб це було різко, щоб не було відірваних рук, ніг, мʼяса, тобто раз — і все. Я боюся залишитися калікою, особливо без ніг, тому що я люблю активне життя. Я завжди займалася спортом, їздила від нашої бригади на змагання, підтримую свою фізичну форму, щоб потім мати можливість тягати короба по 30 кг і автомати по 70 кг.

У мене є товариш, він був пілотом, і в нього вибухнув у руках Mavic із тротилом. Коли я приїхала на евакуацію, навіть не знала, що то він, тому що там була суцільна кров і все — мінус рука, мінус нога, мінус зір. Ну, на одне око він точно зараз бачить. Коли він уже міг нормально щось робити однією рукою, написав повідомлення: «Дякую, що мене тоді вивезла». Зараз він уже став на протези — і от він прям живе. У нього є дівчина, яка постійно з ним, у нього є підтримка від нас.

Я дуже захоплююсь людьми, які можуть після втрати якоїсь частини тіла далі функціонувати, далі жити з іскрою в очах. Не знаю, чи я змогла б узяти себе в руки.

Про Маріуполь

У мене є мрія: хочу свій спортзал у Маріуполі.

Коли ми були на ППД, була можливість винаймати квартиру і після шостої години жити як людина. Квартира була на п’ятому поверсі. Зранку просинаєшся, виходиш на балкон — видно море і СК «Іллічівець», це велика синя будівля, там всередині є спортзал і зовнішній стадіон.

Почався коронавірус, і нас залучали патрулювати з поліцією місто. Я також ходила в цей патруль, і тоді Маріуполь вивчила дуже добре — ми ходили по 17–20 км. Тоді Маріуполь мені відкрився по-новому. Спогадів дуже багато, і надіюсь, що ми його повернемо.