Голова Запорізького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка Олег Ткаченко пішки прийшов до Києва, щоб зареєструвати у Верховній Раді України 10 вимог до депутатів, які написали для нього люди. Із Запоріжжя Олег Валентинович вийшов у день української писемності, 9 листопада. До столиці прибув 8 грудня – у день 144-ої річниці створення «Просвіти». За місяць чоловік подолав 600 кілометрів.
До Черкас Олег Ткаченко дійшов на 17-ий день. Кожного дня із 7.00 до 15.00 чоловік проходив 15-30 кілометрів.
Олег Валентинович пояснив, що завдяки такому вчинку хотів подивитися на Україну очима пішого мандрівника:
– За 10 годин можна проїхати від Запоріжжя до Києва, а я йду місяць. Це ніби уповільнений кадр, тому й сприймається все навколишнє інакше, – посміхався пан Ткаченко.
Чоловік зізнався: перший тиждень, коли прямував до Дніпропетровська, боявся йти.
– Думав: вийду, пройду 5 кілометрів і впаду, бо ніколи такого не робив. Ідеш – ноги болять, вранці прокидаєшся – ще болять. А потім пробігав 15 кілометрів, наче й не ходив, – жартував Олег Валентинович.
Найбільше, скільки мандрівник подолав за день, – 32 кілометри, коли йшов до Верхньодніпровська.
– Я йду, бачу місто, а сил дістатися до нього вже немає. Ліг на кургані відпочити. Машини двічі зупинялися. Люди запитували: «Вам не погано?». А я відповідав: «Ні, я відпочиваю просто!», – пригадує Олег Валентинович.
Дивного чоловіка із рюкзаком на плечах із написом «За українську мову – на Київ!» водії на трасі почали запам’ятовувати.
– Зупиняється поблизу мене чоловік і каже: «Давайте, підвезу! Я вас бачив тиждень тому: ви перед Верхньодніпровськом лежали», – пригадував чоловік.
Мандрівникові за ці дні і сигналили, і честь віддавали, і руками махали. Один чоловік зупинився, запитав у мандрівника, який у нього оператор мобільного телефону, і дав йому картку поповнення на 40 гривень. Деякі навіть вирішували скласти йому компанію: до Дніпропетровська із ним йшов товариш, із Кременчука до сусіднього села – дві жіночки йшли з ним до сусіднього села майже 15 кілометрів.
Борець за українську мову зізнався: до Чигирина думав лише про Україну, українців і те, що він робить. А ближче до кінця почав згадувати про дім і… диван.
– По дорозі до Чигирина, зупинився біля мене чоловік з пропозицією підвезти до Черкас. А я йому відказав: «Дякую, я в Черкасах буду через три дні. Їхати – це легкий шлях. Але справа не в тому: швидко чи довго, головне – це призначення.
Кожного дня чоловік залишався на ніч у людей в тому населеному пункті, куди встигав дістатися. Жодного разу не довелося скористатися наметом.
– Був такий кумедний випадок. Ночував я в одного фермера, коли телефонують і кажуть, що заснув пастух і загубилося стадо: 30 баранів, 10 корів і 15 бичків. Усі пішли шукати і я з ними. Чотири години лазив по Дніпру, по балках, по кукурудзяному полю, щоб знайти стадо. Так і знадобилися ліхтарики, які я з собою в дорогу брав. Я собі думаю: «Ніколи б не подумав, що вночі шукатиму корів і баранів, але довелося, – сміявся чоловік.
Рідні й товариші відмовляли пана Ткаченка йти до Києва. Переконували, що в дорозі можуть і бандити трапитись, і захворіти він може.
– Відразу, коли згадую їхні слова про бандитів, пригадується така історія, – посміхнувся мандівник. – Йшов я від Кременчука до Світловодська. Зупиняється біля мене джип. Проїхав трохи далі від мене, а тоді пригальмував так добряче, і їде назад. А я йду собі, ніби й не бачу. Віконечко опускається, а там два такі гарні чоловіки сидять і кажуть мені: «Привет, братуха!». За їхнім тоном думаю, що зараз мені скажуть: «Ты что это по нашей дороге ходишь?». Коли один із них каже: «Ми вирішили тебе проспонсорувати!». І починає ритися у пачці грошей. Дістає сотню гривень і дає мені. Я дякую їм за допомогу і бажаю їм успіхів. А він тоді переходить на українську мову і каже: «Ні, це Вам щасливої дороги! Такі люди, як ви, зараз рідкість!» і поїхали собі. А я собі думаю: «Ще й спонукав людей такої категорії заговорити українською мовою!»
Піший похід від Запоріжжя до Києва – не перший неординарний вчинок Олега Ткаченка. Колись він працював головою райдержадміністрації, і одного дня, коли йому набридли смикання, змінив номер телефону, новий повідомив тільки секретареві, і дві доби на човні плив на Кам’янську Січ, де похований Кость Гордієнко.
реклама
Коментарі
Ну ДУЖЕ відважна людина!!! Раніше працював головою райдержадмініст рації. Поперли з роботи за недоліки! Але ж звик до публічності... Самопіар!
Наступного разу - кругосвітня подорож, наприклад, за англійську мову. Або китайську. Мандрівник задля свого задоволення? Таких по планеті знаєте скільки бродить?..
Стрічка RSS коментарів цього запису