Морський піхотинець Роман Грибов, який був серед військових, що тримали оборону острова Зміїний у перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну, відвідав Вашингтон. До США він прилетів, аби підтримати прем'єру фільму про війну Росії проти України "Життя на межі" та долучитися до заходів зі збору коштів для протезування поранених українських захисників.
В інтерв'ю Українській службі Голосу Америки Роман Грибов розповів про перші хвилини повномасштабної війни на Зміїному, силу духу, яка дозволила оборонцям острова встояти перед крейсером "Москва", та про відновлення і повернення до служби після знущань у полоні.
Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.
Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Романе, скільки часу до початку війни ви базувалися на острові Зміїний і чи очікували на російське вторгнення 24 лютого?
Роман Грибов, головний сержант дивізіону 35 окремої бригади морської піхоти України:
Звісно, це був не секрет, про це всі говорили, коли розпочалися їхні повномасштабні навчання в кількості 150-200 тисяч біля наших кордонів. Тож, вже не було таємницею, що вони щось готують.
На острові Зміїний я був за місяць до нового, 2022-го, року, нас туди прикомандировували для спільних навчань із прикордонниками для підсилення острова в разі вторгнення на наші землі та води. І після Нового року я планував їхати додому на свята, я мав чотири вихідні на Різдво. Тож п'ятого січня я вже купив квитки на потяг додому, але в нас відбулося екстрене шикування особового складу, на якому нам повідомили, що завтра потрібно відправити підсилення на острів Зміїний. Я тоді був командиром віділення ПЗРК, і відділення ПЗРК було потрібне на острові. Тож мене відправили на острів і до моменту повномасштабного вторгнення я перебував там.
Роман Грибов під час благодійного заходу після презентації фільму "Життя на межі" у Вашингтоні, 29 квітня 2024.
І.Ш.: Чи пам'ятаєте ви момент, коли на початку повномасштабного вторгення побачили російські кораблі?
Р. Г.: Це ніколи, мабуть, не вийде з голови. 24 лютого о пів на четверту ранку ми всі вже були на бойових позиціях. Спочатку очікували на російську авіацію, вона повинна була прямувати в наш бік, але авіація якось обійшла нас стороною, і тоді нам доповіли, що їхні кораблі починають пересуватися потроху в нашому напрямку. Близько 6 ранку, коли вже трохи посвітлішало, ми здалеку побачили перший корабель. Тоді ми не знали, який саме це корабель, бо була дуже далека відстань, близько 15 км. Коли він наблизився, ми побачили, що це славнозвісний крейсер "Москва", а зліва від нього був їхній десантний корабель "Василь Биков". До обіду вони дали коридор для того, щоб евакуювати цивільних осіб, які займалися обслуговуванням на острові Зміїний.
Коли їх евакуювали, крейсер "Москва" завдав першого шквального удару по острову Зміїний, аби показати нам свою силу, і зайняв п'ятикілометрову відстань від острова. Ми тоді не знали, для чого саме, але потім зрозуміли, коли через годину по нас почала працювати їхня авіація. На острові з озброєння, можна сказати, ми не мали взагалі нічого протикорабельного. З їхньою авіацією ми могли боротися. Але проти крейсера не могли зробити взагалі нічого, ми просто повинні були триматися. І ми протрималися якимось чином до 17 години, що дало можливість Одесі підготуватися до російського вторгнення.
І.Ш.: Завдяки чому ви трималися?
Р.Г.: По-перше, в них були спроби десантуватися на острів, ми не давали цього робити. Але після цього до нас прилітали авіабомби їхньої авіації, а крейсер контролював це все і в будь-який момент міг запустити ракети.
Просто бойовий дух і все. Ось що нас там тримало. В нас була "стрілкотня", більше в нас не було нічого.
І.Ш.: А коли пролунав відомий вислів про російський військовий корабель?
Р.Г.: Це було на самому початку. На цій фразі ніхто не акцентував жодної уваги, це було так від душі їм послано, це була найсильніша зброя на той момент, якою ми могли скористатися разом із хлопцями, моїми побратимами на острові. Тож ніхто не підозрював, що ця фраза може стати такою пророчою і дати поштовх українському народу для того, що не потрібно здаватися перед їхньою навалою.
І.Ш.: Спочатку вас представляли саме як людину, яка безпосередньо сказала ці слова про російський військовий корабель. Але згодом начальник прикордонної застави застави Зміїного Богдан Гоцький повідомив, що це сказав прикордонник, якого звільнили з полону у травні 2022 р. То все ж, хто звертався до корабля?
Р.Г.: Це був я.
І.Ш.: А чому змінюється ця інформація?
Р.Г.: Щоб не було ніякого конфлікту... зараз це не на часі, я більш нічого про це не хочу говорити.
І.Ш.: Були моменти страху, коли ви стояли перед крейсером "Москва" без збої?
Р.Г.: У кого немає страху, той, вибачаюся, не дружить із головою. В усіх є страх. Звісно, ми по-своєму боялися, але ми - воїни, і повинні триматися.
І.Ш.: Коли ви потрапили в полон?
Р.Г.: О 17 годині 24 лютого вони нас повністю відрізали від зв'язку з материкової частиною. Верхню частину острова вони повністю "під нуль" знешкодили авіабомбами, тож ми не могли ні з ким зв'язатися. Тож укотре підійшли десантні кораблі і знову включили нам запис: "Я русский военный корабль. Предлагаю сложить оружие и сдаться", і тоді старший острова, порадившись із усіма нами, ухвалив рішення, що потрібно здаватися. Цим він зберіг життя усіх хлопців. І всі ті, хто повернулися з полону, вони далі в строю і далі захищають Батьківщину, 25 осіб ще перебувають у полоні, а загалом нас було 82.
Було дуже холодно, росіяни нас поклали обличчям униз на пірс, ми лежали на пірсі до 4 години ранку 25 лютого. Просто лежали на металі, в чому були одягнені, так і лежали. Потім вони нас усіх позгрібали в один будиночок і о 7 годині 25 лютого підійшов корабель "Шахтер". Ми побачили український прапор і подумали, шо це наші, але виявилося, що це просто кримський корабель, який вони також у свій час захопили. Тож нас усіх туди позв'язували і покидали в каюту, і так ми рухалися десь добу, аж поки прибули в Крим. У Криму нам сказали: "Поводьтеся спокійно, ми вас розв'язуємо, все знімаємо."
Коли я став на берег, то побачив багато журналістів та автобусів, які стояли із табличками "Одеса -Севастополь." І журналісти нам сказали: "Ви знаєте, що президент учора вас усіх похоронив, а ми тут, такі молодці, вас привезли і зараз будемо відправляти вас додому".ʼ
Але не все так сталося, як гадалося. Нас тримали у Криму, сказали, що це просто формальність, що від нас потрібна певна інформація. Нас тримали у Криму до неділі, може трохи більше, і це були райські умови порівняно з тим, що чекало далі.
Звідти ми полетіли до Курська, з Курська - в Шебекіно, де були морози до мінус 25 градусів, і ми просто в чому були одягнені жили в наметах. Це були тимчасові наметові табори для полонених.
Там я пробув може чотири дні, а звідти нас знову почали перенаправляти. І останнім місцем, куди я потрапив, була Бєлгородська область, зона суворого режиму у Старому Осколі. І
вже в цій зоні була повністю програма, написана роками - з 6 до 22 години ми жили за правилами зони як довічно увʼязнені.
Ми не могли зв'язатися з рідними, ми не мали на це права. Єдине, чого хотілося, - якось достукатися, щоб повідомити рідним, що я живий. Це все, що хотілося тоді зробити.
І.Ш.: Чи всіх 82 військових, які були на Зміїному, росіяни утримували разом? Чи знали ви про долю ваших товаришів по службі і чи могли спілкуватися з ними?
Р.Г.: Разом ми були востаннє в Криму, тоді всі ми бачилися. А вже потім, наприклад, у Шебекіно в наметових таборах, ми могли бачити одне одного лише краєм ока з-під пов'язок, бо переважно ми ходили зігнуті, щоб не бачити тих вертухаїв, які нас там водили.
І там ми вже не знали, хто де перебуває. І так само, коли нас перенаправляли у Старий Оскол, нас розмістили по 4-6 осіб у камери. В перший день я був один у карцері, просидів там добу.
Тож до того, коли ми потрапили в полон, усі були живими, це я знаю стовідсотково. Зараз я не можу цього з упевненістю сказати, адже 25 осіб ще перебувають у полоні, всіх інших звільнили.
Багато з них мають дуже великі проблеми зі здоров'ям, а багато повернулися до служби і далі виконують бойові завдання.
.Ш.: Багато українців, які вийшли з російського полону, свідчать про різноманітні знущання. Як поводилися з вами? Чи застосовували тортури щодо вас?
Р.Г.: У моїй історії такого пекла порівняно з іншими хлопцями не було… Було цькування собак, поводження, як із худобою, також моральний тиск їжею, бо нам давали їжу, як для свиней, щоб ми перейшли на їхній бік. Це неодноразово лунало від них, оскільки, за їхніми словами, Україна вже була в оточенні з трьох боків, нам не було жодного сенсу повертатися додому. Тож щодня в нас були допити і нам постійно наголошували, щоб ми переходили на їхню сторону, бо інакше або нас вб'ють, коли ми повернемося додому, або ж ми будемо пожиттєво в них сидіти.
І.Ш.: Ваш обмін відбувся 24 березня 2022 року. Тоді українська влада повідомила про перший повноцінний обмін військовополоненими з початку повномасштабної війни, внаслідок якого звільнили 10 військовослужбовців. Як проходив цей обмін?
Р.Г.: До останньої години я не розумів, що це обмін. Десь за добу ми потрапили до бурятів. Це був жах просто, були петлі, які вони роблять для звірів. Нам зв'язували шиї і зв'язували руки за спинами. Коли руки хочеш трохи послабити, в тебе на шиї петля стягується і ти не можеш зовсім дихати. І в такому режимі ми пробули близько 12 годин.
Приблизно за п'ять годин до обміну нас покидали, як мішки, в автівки, і просто катали якоюсь дорогою туди-сюди до моменту обміну.
Я не вірив, що відбудеться обмін, бо багато хто в цій машині просто задихався, хлопці харчали, адже петлі ці вже настільки постягувалися, що нереально було дихати. Але в один момент ми почули український голос: "Хлопці, зараз ми вас порозв'язуємо, зараз буде проходити обмін".
І.Ш.: Памʼятаєте ваші емоції в ті хвилини?
Р.Г.: Я був шокований, бо потрапив у полон у перші години повномасштабної війни і не бачив, що ця рашистська навала зробила з Україною. Це було дуже жахливо, коли ми побачили руїни навколо, це була Запорізька область, там, де проходив обмін. Було жахливо... Але емоції переповнювали, що я вже вдома, що я на своїй землі.
І.Ш.: Ваша мама всі ці дні до моменту обміну не знала, що ви живий?
Р.Г.: Не знала. У Запорізькій області нам хлопці дали телефони, я зателефонував і сказав, що я живий. Це були крики, емоції... А вже через три доби я потрапив додому.
І.Ш.: Що було далі, ви проходили реабілітацію?
Р.Г.: Три дні я був у домашніх умовах, до мене приходили психологи, але на той момент вони не зовсім розуміли, як потрібно проводити лікування полонених. Бо те, що їм розповідав, у їхній голові не вкладалося.
Але мене максимально швидко вивела з депресії ця фраза і вся історія, яка довкола мене склалася. Я швидко вийшов із депресивного стану, бо зрозумів, що я потрібен тут і зараз при здоровому глузді. Бо це велика користь. Ця фраза, я не міг подумати навіть, що вона також допомагає дуже сильно перемозі над орками.
Спочатку це мене дуже нервувало, бо я не медійна людина. Я поїхав із дружиною в магазин у Черкаси, а до мене бігли всі фотографуватися, зараз я уже звик. А тоді це мене дратувало. І журналістів була просто навала, особливо з Європи, міжнародних. Без попередження до мого під'їзду приїжджали британські журналісти і чекали на мене... Також мене запрошували на різні заходи, тож я дуже швидко вийшов із цього стану і пішов далі працювати на перемогу України.
І.Ш.: Де ви служите зараз?
Р.Г.: Я служу в морській піхоті, я - головний сержант дивізіону 35 окремої бригади морської піхоти. Цього року ми перебуваємо в Херсонській області. До цього були в Донецькій області. Моє завдання - забезпечення підрозділу, сержантів, головних старшин прапорщиків і солдатів. Це як матеріальне забезпечення, озброєння, а також підтримка їхнього морально-психологічного стану - цікавитися, зокрема, що в них дома, бо хлопці дуже довго не потрапляють додому, сидять безвилазно біля берега Херсона, виконуючи свої бойові завдання.
І.Ш.: Тобто ви виконуєте функцію психолога?
Р.Г.: Я не є професійним психологом, у мене немає освіти, але з роками служби прийшла практика.
І.Ш.: Як ви оцінюєте моральний стан ваших товаришів?
Р.Г.: Втома, звісно, є, особливо моральна втома, але ми давали присягу на вірність українському народові, тому ми будемо до кінця робити все, що в наших силах.
І.Ш.: А як ви з оборонцями Зміїного відреагували на новину про знищення крейсера "Москва", який вам загрожував?
Р.Г.: Це була радість для всіх хлопців. Для нас це велика радість, тому що для нас крейсер був головним ворогом.
реклама
