Влітку 1823 року в Антипівці на Золотоніщині народився Олександр Навроцький. Дворянин з козацького роду, поет і перекладач, член Кирило-Мефодіївського братства. Як перекладач творів Гомера, Байрона, Гете, Гюго, Гейне, Міцкевича і Руставелі, він чудово знав давньогрецьку, французьку, німецьку, грузинську, польську, російську і сербську мови та понад усе любив рідну українську. Про це пише "Козацький край"
Як і кожен «кирило-мефодіївець», був високоосвіченим і прекрасно орієнтувався у загальносвітовій культурі, проте категорично не сприймав ідеї Костомарова про «федераліцізацію слов’янських народів», бо вважав збереження української самоідентичності неможливим, допоки козацькі землі підвладні чужій імперії. Тож разом з Тарасом Шевченком, своїм двоюрідним братом Миколою Гулаком та іншими однодумцями належав до радикального крила Братства, яке прагнуло здобуття соціальних і національних свобод революційним шляхом…
Через два століття у тій же Антипівці з’явилася родина Мухіних із Харкова: Сергій з Наталією та їхня донька Аврора. Був би живий поет Навроцький – легко пояснив би землякам, що незвичним іменем Аврора звали давньоримську богиню світанку, яка в поетів стала синонімом ранкової зорі, передсвітанкового вітерця і самого світанку…
Власне, народження доньки Аврори стало світлим промінчиком світанку молодої родини, яка лише починала розбудовувати плани на життя у потужному місті-«мільйоннику» на Сході країни. На лютий 2022 року Аврора вже мала за маленькими плечами першу «серйозну дату» - їй виповнився рік від народження. Ії тато Сергій був успішним комп’ютерним програмістом, мама Наталія творила як митець-мініатюрист, але взяла паузу для спокійного декрету і вже мріяла про другу дитину. Збиралися зводити свій будинок у Харкові – рідному місті, де Наталя жила з дитинства, а Сергій – відтоді, як став студентом місцевого університету, приїхавши з міста Рубіжне на Луганщині…
Всі плани зруйнували російські снаряди й ракети, які вже на світанку 24 лютого вибухнули на Салтівці та в інших житлових кварталах Харкова. Тож Мухіни почали шукати в інтернеті варіанти, куди поїхати зі своєю маленькою Авророю... В ті ж дні в Антипівці на Золотоніщині теж тільки про війну й розмов було: обговорювали, як розрізнити гул ракети і гул літака, як розпізнати, російський чи український літак у повітрі і чому варто замалювати-заховати дорожні знаки. На другий день повномасштабного вторгнення Антипівка вже мала болючу втрату: поблизу Ніжина на Чернігівщині загинув односельчанин Віталій Козюра, який служив у охороні зенітно-ракетного полку…
Харківські Нікітіни й золотоніська Антипівка «розпочали курс на зближення», ще абсолютно нічого не знаючи одне про одного. На той момент вибір харківської родини на користь придніпровського села був максимально прагматичним: їх цікавив невеликий населений пункт (небезпідставно вважали, що обстрілюватимуться ворогом і матимуть проблеми усі великі міста) і не надто далеко від рідного Харкова, - так, щоб можна було з’їздити додому і того ж дня, до настання комендантської години повернутися назад. До речі, черкащанам, які читають про ці розрахунки, варто задуматися: чи так далеко зона бойових дій, як багатьом помилково здається?..
У перший рік в Антипівці родині все здавалося пригодою і викликом. «Маленький ремонт» у сільському будинку вийшов частковою перебудовою - зробили опалення, замінили вікна. Ще залишилось що зробити, але тепер відкладають - ентузіазм частково пройшов, залишились втома і переживання за майбутнє.
Сергію пощастило - у нього робота і хобі співпадають. Десять годин на день він пише комп’ютерні програми по роботі, а щоб відпочити - пише програми для себе. Наталія перший час займалася мініатюрою, цьогоріч почала навчання дитячій ілюстрації, але часу і сил на себе майже не лишається…
Зате, ледь ставши на ноги на новому місці, переселенці Нікітіни знаходили і знаходять час для інших переселенців.
Коли росіяни атакували енергосистему України восени 2022 року і були довготривалі відключення світла, у волонтерському центрі ЗолоHelp було організовано пункт допомоги де усі бажаючі могли підзарядити свої гаджети та зігрітися – фактичний прообраз перших «пунктів незламності». Для цього благодійники з Британії надіслали генератор, але для його роботи був потрібен бензин. Волонтери купували його власним коштом, адже кошти благодійного фонду на підтримку військових.
Дізнавшись про це, Сергій та Наталія самостійно почали возити бензин – лише того складного сезону коштом родини було придбано більше 100 літрів палива для пункту допомоги. Також традицією для харківської родини переселенців стали фінансові пожертви на подарунки дітям до Новорічно-різдвяних свят і Дня захисту дітей.
А ще у Мухіних є… коти. Багато котів. Стільки котів, скільки можливо і не було на всій їхній вулиці в Антипівці до їхнього приїзду. Котів у Мухіних – 19! Наталія весело уточнює: ЦЕ НА ДАНИЙ МОМЕНТ котиків девʼятнадцять – їх може бути й більше.
«Всі свої, всі улюблені, ну, це можна зрозуміти вже по тому, що ми «їм» будинок купили. Якщо чесно, ми не планували стільки, але так сталося. Для нас вони не тварини, а частина родини», - говорить вимушена переселенка, яка на якийсь час покинула рідне місто, але не втратила при цьому сили й віри.
«Я помітила, як життя з котиками вплинуло на наші особисті якості - за ці роки дуже «прокачались» терпимість (коли ти пʼять хвилин спокійно чекаєш з відкритими дверима, вирішить котик заходити чи виходити, то здатен спокійно почекати все), толерантність (котик такий, який він є, і всі котики різні), нормалізоване «маленьке насильство» - що фізичне, що психологічне, - це теж вже не про нас, - ділиться Наталія враженнями від опіки зграєю доброзичливих, але «з характером» котів. - І цей досвід з котиками дуже допомагає виховувати дитину, бо ж якщо ти поважаєш особистість кота, то проблем з повагою до рішень, бажань і кордонів дитини теж не може бути…
Яке спільне у нас родинне хоббі? До війни ми дуже полюбляли мандрувати. Виїхати закордон встигли лише один раз, але багато їздили Харківщиною. Зараз дуже сумно, що багато улюблених місць ми вже ніколи не відвідаємо, бо ж заміновано там буде ще багато років. Взагалі, напевно, у нас спільна любов до змін, - ми вʼянемо в рутині. Треба у вільний час змінювати картинку навколо, кудись їхати, щось робити, завести новий проект, чи вивчити щось нове…»
«Нема нічого гіршого від блукань у чужих краях», - писав майже три тисячоліття тому автор легендарної «Одіссеї» - Гомер, твори якого перекладав української два століття тому Навроцький з лівобережної Антипівки. «Дим вітчизни солодкий» - ця фраза теж належить Гомеру, хоча її й поцупила пізніше російська література… Харків’яни Мухіни свідомо не вирушали в чужі краї і не залишали свою країну. А найсолодшими димами для них назавжди залишаться дими Слобожанщини, але ж не дим від згарищ на місці будинків рідної Харківщини…
реклама
