«Маджик» смолоскипом горів у бою, але серце воїна палає вогнем надії на Перемогу

«Навіть не знаю, що я такого видатного зробив, запитайте краще у нашого замполіта», - каже боєць з позивним «Маджик». 

Журналіст видання Козацький край спілкувався з бійцем вже як з пацієнтом медзакладу у Вінниці, де Олександр проходить лікування з чисельними пораненнями.

Насправді бійця рекомендовано було для публікації не «замполітом», а своєрідним «козацьким колом» його побратимів, які у захваті від веселого й хороброго бійця, якого їм тепер не вистачає…

Солдата з Умані назвали «Маджиком» за відчайдушність і зовнішність, яка нагадувала афганського моджахеда, а його японського позашляховика – «Сатаною», за здатність уціліти серед суцільного пекла. Метал авто таки згорів, та воїн не зламався. Фото: Козацький край

Олександр Громадський отримав позивний «Моджахед» (скорочено – «Маджик») за смугляве обличчя з чорною бородою, але аж ніяк не тому, що воював в Афганістані: 27-річний боєць народився через майже десяток років після того, як війна з моджахедами втратила свою актуальність для України. Та й в армії до повномасштабного вторгнення росії він взагалі не служив. Втім, як і його батько, Дмитро Громадський, з яким хлопець пішов до війська в один день, 24 лютого 2022 року.

У день початку вторгнення, коли Умань поруч з їхнім селом піддалася удару з повітря і просто в центрі міста загинув перший мирний житель області, Олександр обговорив з батьком, що їм робити за цих умов. На швидкість одночасної добровільної явки батька й сина Громадських до військкомату того дня вплинув лише… стан грунтової дороги з села до Умані – почекали до обіду, поки земля на ній підсохне.

Рік служили разом, потім батька звільнили за станом здоров’я, а «Маджик» продовжував воювати на Донеччині.

«Він якось дивовижно легко зголошувався вирушати у саме пекло, - говорить один з командирів бійця, позивний «Тополь». – Власне, у його виконанні це були не поїздки, а реальні «польоти» - японський позашляховик «Міцубіші», водієм якого був «Маджик», завжди проносився на швидкості, яка рятувала його екіпаж від ворожих влучань. А «навощував» він його так, наче їхав у мандри десь на море, а не в бій – салон завжди аж блищав від чистоти. Після кожного бойового виїзду, коли інші вже відпочивали, він навіть коврики з-під ніг встигав повитрушувати від донецької пилюки…» - розповідає офіцер.

«Маджик» десь роздобув та оснастив свій позашляховик ще й тепловізором для нічного бачення і чудовим РЕБом для захисту від ворожих безпілотників, - згадує побратим воїна з позивним «Мирон»…

Тієї осінньої ночі «Міцубіші» з нарвано-нахабним написом «Сатана» на номерному знаку не виніс хлопців з бойового виїзду – доволі важкий позашляховик, у якому було ще й десять бійців, підірвався на протитанковій міні. «Маджика» викинуло вибуховою хвилею і він смолоскипом горів у темряві ночі…

Рятував і ніс на собі до евакавтомобіля позивний «Змєй» - земляк з їх уманського батальйону.

Далі була термінова евакуація до госпіталя у Запоріжжі – і вже того ж дня Сашка знайшов там батько. У них із сином була домовленість – виходити на телефонний зв’язок у певний час. Коли ж Дмитро Громадський не дочекався дзвінка сина і сам набрав його – телефон «Маджика» вже догорав разом з авто. Набрав своїх і сина побратимів, дізнався про поранення і куди відвезли – і буквально пролетів автівкою відстань від Умані до Запоріжжя – у тому ж темпі, як і син літав на фронті…

У «Маджика» – часткова ампутація обох ніг, серйозні ушкодження спини і опіки третини тіла, та зараз він сповнений оптимізму, впевнено (хоч і з вимовою з проблемами від контузії) говорить про перспективи і з теплом згадує братів по зброї, які продовжують воювати.

«Саші було всього 4 роки, коли він сідав до мого старенького «Ніссана» у дворі, крутив кермо і «газував», уявляючи, як колись сам почне їздити», - згадує Громадський-старший. У Олександра, нагородженого відзнакою «Доблесть Черкащини», й досі з уявою все добре – він переконаний, що крізь вогонь війни солдати обов’язково «вивезуть» Україну до Перемоги…