1985 року мені довелося, в складі групи працівників Черкаського обласного краєзнавчого музею, створювати в новому приміщенні Музею історії села Старосілля, що у Городищенському районі, експозицію, присвячену зародженню та розвитку п’ятисотенного руху. Село сподобалося. Вражав і пам’ятник п’ятисотенницям, тобто ланковим, які першими в СРСР почали тут вирощувати 500 і більше цукрового буряка з гектара. Та місцеві люди, як зараз кажуть, не на камеру розповідали мені, що всі ті „досягнення” були дутими. Тодішня влада потребувала героїв для наслідування. Такими і стали відомі згодом на всю країну Демченко та Гнатенко. Вони і справді працювали добре, але вийти аж на такий рекорд їм допомогли...
Розповіли і те, що на місці величезного пам’ятника стояла раніше давня дерев’яна церква. Століттями прикрашала село та не встояла перед запопадливими чиновниками, які забажали саме на її місці поставити енергійно крокуючих у майбутнє буряківниць. Але ніхто мені навіть пошепки не насмілився розповісти про те, що на місцевому кладовищі поховано трьох безіменних Героїв Крут…
І лише за Незалежності України старі люди наважилися нагадати землякам, що невдовзі після звитяжного бою під Крутами через греблю місцевого ставка до села підводою заїхав нетутешній чоловік. Він віз трьох молодих парубків, вкритих смертельними ранами. Серед них був і його син. Однак уже в Старосіллі юнаки померли. Тому він вирішив їх поховати тут. Місцева жителька на прізвисько Шарківна допомогла померлих обмити і перевдягти. Разом із згорьованим чоловіком поховала героїв. Після похорону той одразу поїхав. Так і залишилися ці українські козаки в пам’яті місцевих жителів просто крутянами.
А декілька років тому могилки освятили. З ініціативи громадського об’єднання „Воля XXI” на них було встановлено великі хрести. Щороку на День пам’яті Героїв Крут сюди приходять місцеві люди і приїжджають небайдужі сміляни. І цього року зі Сміли приїхали активісти ГО „Територія гідності”, і не тільки вони. Разом з місцевими жителями гості вклонилися загиблим понад сто років тому захисникам України від московсько-більшовицької навали. Громадянську панахиду спільно провели о. Василь Плешинець зі Старосілля і о. Михайло Шевчук зі Сміли.
Були і проникливі виступи. Промовці наголошували на тому, що завдяки таким героям ми і відбулися як держава. І зараз на Сході України нащадки крутян захищають Україну від московської орди. Крутяни в безнадії подарували нам надію, і ми повік маємо бути вдячними їм за їхній подвиг.
Крути – одна з трагічних і водночас легендарних сторінок в історії українських визвольних змагань 1917-1921 років.
Як відомо, наприкінці грудня 1917 року уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти Української Народної Республіки. Більшовиків надзвичайно дратувало проголошення Україною самостійності. Спочатку Москва створила окремий «український червоний уряд» зі столицею у Харкові, який фактично оголосив війну незалежній частині держави, а потім двинула і війська – балтійських матросів, червоноармійців-головорізів з Москви, Пітера, Пскова, Смоленська тощо. Подавалося це як «громадянська війна».
Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року між Ніжином і Бахмачем на Чернігівщині, за 130 кілометрів на північний схід від Києва під час наступу на Київ військ більшовицької Росії під проводом полковника Михайла Муравйова. З кінця грудня 1917 року загін Першої Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького під командою сотника Гончаренка обороняв станцію Бахмач, важливий залізничний вузол на кордоні УНР і РСФРР. 27 січня 1918 до них надійшло підкріплення з Києва – 1-ша сотня новоствореного студентського куреня, складена з добровольців – студентів Українського народного університету, київського Університету Святого Володимира (нині ім. Шевченка), гімназистів старших класів українських гімназій на чолі з сотником Омельченком.
Українські війська зайняли оборону біля станції Крути. Вранці 29 січня 1918 розпочався наступ на українські позиції 4-тисячного більшовицького загону петроградських і московських червоногвардійців. Українське військо, якому судилося вступити в криваву сутичку з цією ордою, налічувало близько 300 бійців Студентського куреню, 250 – Першої української військової школи та майже 40 гайдамаків – оце й усе.
Бій тривав до вечора, було відбито кілька атак, бойові втрати складали до 300 убитих, поранених, полонених. Командир Аверкій Гончаренко віддав наказ відійти до ешелону, який чекав за 2 км. Відступаючи, частина студентської сотні потрапила в оточення, відчайдушно атакувала, але сили були нерівні. Одна чота (взвод) студентів у сутінках втратила орієнтир і вийшла на ст. Крути, уже зайняту червоноармійцями. 27 полонених юнаків (студентів і гімназистів) було розстріляно. Наймолодшим полеглим було по 16 років.
А ввечері, незважаючи на дощ, члени ВО „Свобода” організували і провели в Смілі смолоскипну ходу. І таки струсонули сонне, мляве місто, нагадали землякам, якою ціною далася українцям свобода. Юнаки і юнки, старші люди гордо йшли до пам’ятного знаку Героям Небесної Сотні, йшли до своїх героїв, до себе, до свого майбутнього. І здавалося їхню ходу не спинить ніщо. Серця присутніх билися в унісон. А мені зненацька згадався осиротілий пам’ятник босоногим п’ятисотенницям. Виявилося, що вони з удаваним оптимізмом крокують у минуле. І я мимоволі подумав: яке щастя, що Україна обрала інший шлях! Він непростий, на ньому ще будуть жертви. Але який він достойний і шляхетний! Тільки на такому шляху народжуються герої і переможці.
Фото Олександра Вівчарика
реклама
