Питання до видавця: як Ви зустрілися? Чим Вас зацікавили романи Сергія Лойка?
Кириченко. Мені зателефонували, запропонували зустрітися, щоб обговорити видання книги. Я попросив прочитати рукопис, побачив, що це серйозний, хороший твір, тим більше він був на той момент не просто актуальним, а настільки своєчасним, потрібним і корисним, що у мене не було жодних сумнівів, про те, що за нього треба братися. Написано дуже талановито, дуже круто. Ти занурюєшся у твір, він тебе захоплює. Якщо ви ще не читали «Аеропорт», то з одного боку, я Вам заздрю, тому що Ви ще не пережили того, що зможете пережити, читаючи книгу. А з іншого боку, я здивований, тому що, коли ми її видали, це був бестселер номер один у країні, а тиражі були величезними. Були великі продажі, несамовитий ажіотаж. Дуже рекомендую Вам цю книгу, певен, вона Вам сподобається.
Лойко. Не знаю. З літературної точки зору я б її не рекомендував. Я теж прочитав її кілька разів, навіть один раз переписав. І я би зараз переписав її ще втретє.
Кириченко. Це властиво всім авторам. Автор ніколи не задоволений своїм твором.
Лойко. Шкода, що, на мій погляд, я все таки загубив сюжет, тому що твір можна було зробити набагато більш завершеним. Зараз уже розумію, що це і не роман, не повість, а така збірка оповідань, незграбно зібрана до однією купи. Але що вийшло, те й вийшло. Принаймні, я намагався бути щирим.
Ви були єдиним іноземним репортером, що був у Донецькому аеропорту, який був оточений бойовиками. Чи можливо написати таку книжку, не побувавши на місці подій?
Лойко. Ну, якщо ти Лев Толстой, або згаданий мною, Олександр Дюма, мабуть, ти можеш написати про що завгодно. Джеймс Джойс довів, що необов’язково десь бути, щоб написати геніальну книгу. Можна володіти таким цікавим світом у себе в голові та в душі, що, поділившись з людьми, ти стаєш великим письменником. На жаль, такий дар Бог мені не дав і я написав більш приземлену книгу «Аеропорт». А написав її, тому що вона рвалася з мене і я не міг її не написати. Тому що мої статті про події в Україні були помічені, передруковані у всьому світі. Мої фотографії теж, але так багато залишилося невимовленим. Тому що дають мені завдання написати статтю на 1200 слів. Ну як можна в 1200 слів розказати про те, що відбувається у донецькому аеропорту, коли там багато всього відбувається і з політичної, і з військової, і з людської точки зору.
Кириченко. 1200 слів – це приблизно 5 сторінок книги.
Лойко. Так, може і менше. І врешті решт, я сторгувався, перепрошую за це слово в контексті з такою темою, на 1500 слів. І то мені цього не вистачило. Після всіх статей, які я написав про цю війну, після всіх фотографій, у мене стільки залишилося в душі та в серці, що не висловитися я не міг. Ну, як вийшло, так вийшло. Але я мав про це розповісти.
Від книги «Рейс», кажете Ви, не можливо відірватися. Чому?
Лойко. Не повністю цитуєте. Там ще одна фраза є. Це жарт. Насправді, я ціную «Рейс» набагато вище, ніж «Аеропорт». Я не кажу про події, про які йдеться у цих книгах, про теми. Просто з літературної точки зору, «Рейс», мабуть, найбільше, хоча і віддалено наближена до літератури книга, яку я написав. В «Рейсі» дуже цікавий сюжет. Якщо «Аеропорт» виривався з мене і я його писав з піною біля рота, я її кричав, розумієте? Викрикував, я прокидався вночі, я жив цією книгою, божеволів від неї. То «Рейс» - це не вистраждана, а дуже свідома книга. Я писав її із задоволенням. Я отримував задоволення, не зважаючи на цю страшну тему. І мені здається, мені вдалося передати це у книзі. Тому що, на жаль, небагато людей читають сьогодні книги, але більшість з тих, що прочитали цю книгу, постаралися якось знайти мене на фейсбуці, в інших місцях, поділитися, розказати про свої враження. Я не буду переповідати сюжет, переповім у загальних рисах. Це закваска, це не спойлер. Головний герой цієї книги – російський мент, наскрізь корумпований. Знаєте, як поліцейські, не тільки в Росії, а і в інших місцях (Ви можете знати багатьох з них). Вони в першу половину свого життя, своєї кар’єри ловлять бандитів, а у другу половину на них працюють. Мій герой опиняється в романі вже у другій половині своєї кар’єри і він випадково краде у мафії 64 мільйони доларів. Мафія шукає його всьому світу. І він переховується. Маючи таку суму грошей, він зміг свою родину (дружину і двох дітей) помістити у Лондоні з вигаданими іменами, з новими паспортами. І коли за три роки головний герой розумію, знаходячись у Лос-Анжелесі, на яхті, на якій, до речі, писалися перші два розділа цієї книги. І ця яхта належить менту-втікачеві, який втік із Росії. Це реально. Не знаю, скільки він вкрав у мафії. Він про це мені не розказує. Але якось він живе на своїй яхті в Лос-Анжелесі. Чудова людина і, практично, співавтор цієї книги і прототип головного героя. Мій дорогий друг Саша Купрін, повний тезка великого російського письменника, якого я поважаю і обожнюю. І цей мент розуміє, що його слід загубився, погоня призупинилася і він викликає свою родину, дружину та двох дітей до себе на острів Самуї до Таїланду, де вони зустрінуться, будуть щасливі, поки смерть їх не розлучить. Але людина, як нам відомо від письменника Михайла Булгакова – раптово смертний. Вони летять у літаку і тут починається реальна тема, навколо якої все будується. І в романі представлена одна з версій, на мою думку версія, яка претендує на історичну правду. Версія про те, як і чому збили MH 17. І його дружина та двоє дітей летять у цьому літаку, літак збивають і він залишається один, з величезними грошима. І що робить цей колишній мент, втікач, якого шукають бандити всього світу, особливо в Росії? Він купує собі новий паспорт, нове ім’я, повертається до Росії, їде до Ростова, вербується у добровольці і там починає розслідування цього жахливого злочину. Як кажуть: On the ground. Там він знайомиться з американською журналісткою, яка також займається розслідуванням цього злочину. І їм треба вижити, щоб дізнатись, як це сталося і всім помститися. А проти них ці самі добровольці в лапках. Проти них регулярні російські війська. Проти них найстрашніші бандити, які дізналися, що він на Донбасі і намагаються повернути свої гроші і направляють туди найжорстокіших убивць і викрадачів, щоб вони там його знайшли і як з Буратіно витрясли всі гроші. За його слідом ідуть казаки, добровольці, які зрозуміли, що він щось не те робить і не той, кого із себе вдає, агенти ФСБ. І з глибини його ментовської кар’єри, з самого дна, з мулу спливає герой (в лапках) єдиною справи, яку він не розкрив. Це маніяк, серійний убивця, на прізвисько Офтальмолог. І вся ця диявольська банда, ця армія на чолі з цим Офтальмологом намагається зупинити наших героїв, знищити їх з кількох причин. А їм треба вижити, дізнатися правду і розказати про неї або покарати винних. Це закваска книги, лише початок сюжету. Тому почитайте, і якщо хтось із Вас (ну, я розраховую тут на чесність і відвертість) здогадається до останньої секунди, до останньої сторінки, чим завершиться ця книга, то ця людина може зв’язатися зі мною і я із задоволенням подарую їй всі свої книги з автографом. Поки що не знайшлося такого здобувача. Видно ще мало людей читали цю книгу. Я думаю, Дмитро, мій друг, мій видавець і мій ментор може більше розказати про цю книгу.
Дмитро, а Ви самі здогадалися, чим завершиться книга «Рейс»?
Кириченко. Я один із перших, хто її прочитав. Сергій розказав мені її сюжет книги, ще до того, як завершив її писати. До речі, сюжет, який Ви розказували мені тоді і сюжет, який реально залишився у книзі, відрізняються. Причому, відрізняються тією кінцівкою, про яку, як Ви казали, важко здогадатися.
Лойко. Ну, звичайно, коли ти починаєш писати книгу, відбувається така річ: Персонажі тебе ведуть. Це має назву «знаходитися в матеріалі». Ти вночі просинаєшся, тобі наснилося, що там далі має відбуватися в романі і ти сідаєш. І найголовніше, якщо до тебе прийшла якась думка стосовно роману, треба обов’язково записати. Все має працювати на книгу. Крім того, поки я писав, то давав читати моєму хорошому другу Саші Купріну з Лос-Анжелесу, колишньому менту, який живе на своїй яхті. І він разом зі мною читав цю книгу, тому що там дуже багато пов’язано з його професійною роботою і він редагував, навіть пропонував мені свої варіанти. Ба більше, в книзі є кілька епізодів, які він фактично створив. Тобто, розказав про них зі своєї практики. Я Вам так скажу: мій творчий метод, так я його для себе називаю (про це вже говорив в якомусь інтерв’ю) «казус шахового коня». Ви спитаєте: чому? Така ситуація: чоловік повертається додому вночі. Мав прийти вдень о шостій після роботи, а приходить вночі. І приходить напідпитку. А ще від нього пахне парфумами. І дружина відчиняє двері, стоїть в коридорі, дивиться на нього з ненавистю. Дивиться – він хисткою ходою входить до квартири. І вона питає: «Сергію, де ти був?» Він відповідає: «З Мішею в шахи грав». «Сергію, чому від тебе горілкою пахне?» «А що, від мене має шахами пахнути?» Це старий анекдот. А далі вже моя теорія. Прямо там в коридорі, щоб відійти від цієї неприємної життєвої ситуації, він починає роздягатися. А чоловіки, навіть тверезі, іноді роздягаються без допомоги рук, отак, знаєте, лише ногами, розстібнули якесь місце, потім штанину опустили, ногою наступили і вистрибують. Вона дивиться на цю пантоміму з ненавистю, з гнівом…І цей анекдот їй не зайшов, і вона ревнує його, і вона не вірить йому, і вона хапає ці штани і починає дубасити його по голові, по грудях, по спині… Він увертається і… раптом – бац. З кишені його брюк випадає великий дерев’яний шаховий кінь. І ви маєте бачити її обличчя в цей момент. Це найважливіша, найкрасивіша, найулюбленіша відвертість, яку вона бачить у своєму житті. Вона кидається на шию своєму п’яному чоловіку, невірному, цілує його обіймає, і говорить: «Сергію, грай хоч до ранку у свої шахи. Я тебе обожнюю. Ось це має назву «маленька правда великої брехні», яка, за її бажанням перетворює велику брехню на правду. Але це дуже важливо, тому я завжди намагаюсь населити свої романи шматочками реального життя. В романі «Аеропорт» їх було більше, в романі «Рейс» їх менше, але практично в житті кожного персонажа «Рейса», а там їх дуже багато, обов’язково присутній або якийсь епізод з того, з чим я мав справу, з мого життєвого досвіду, з моїх життєвий переживань або чиясь розповідь або чиєсь спостереження. Щоб кожний герой оживав для читача, тому що читач все таки відчуває, що це дійсно шматочок справжнього життя. І врешті решт читач перестає відрізняти справжнє від вигаданого і цей шаховий кінь допомагає з цим боротися. І тому в книзі «Рейс» дуже багато справжніх історій, які дійсно мали місце, крім того, звісно, що літак був збитий ракетою «Бук».
Пане Сергію, Ви сказали, що перша книга для себе, друга для друзів, а третя для літератури. Для якої саме літератури і чи має вона кордони?
Лойко. Я навіть не знаю, для чого була моя перша книга. Вона була перевірочною, розвідкою боєм. Вона мала назву «Війна в Іраку. Буря в пустелі». Це були мої щоденники з моєї поїздки на війну до Іраку в 2003 році. Я там провів кілька місяців між приїздами та від’їздами з грудня 2002 року до квітня 2003. Коли я повернувся з Іраку, я зрозумів, що багато чого залишилося не висловленим у моїх статтях і написав книгу, яку зараз я розглядаю як цікавий, мабуть, я б не сказав ідеальний, а достатньо суб’єктивний, але корисний посібник для тих, хто збирається займатися журналістикою. Там я представив фінальний результат і кухню. Книга складалася з двох частин. Це мої статті в «Новій Газеті» російською мовою. А інша – це мої щоденники. Як я готувався, як я там живна війні, як я збирав матеріал… Вся кухня того, як я функціонував як журналіст в Іраку під час війни,була представлена в цьому сегменті. А в іншому був представлений результат. Це була документальна книга і читач міг би просто прочитати і подивитися, як журналіст працював і що в нього в результати вийшло. Чим він користувався, як він діяв. Бо ситуація була достатньо воєнна, і студентам, майбутнім журналістам, сподіваюсь, що буде цікаво і певен, що буде корисно почитати цю книгу. Вона має назву «Шок і тремтіння», а не «Буря в пустелі». Я помилився не випадково. У 91 році операція американців в Іраку мала назву «Буря в пустелі», а у 2003 – «Шок і тремтіння». Тому я приписав таку назву своїй книзі. Прошу пробачення. Це, мабуть, перший письменник, який забув назву своєї книги. Думаю, певен, що мій улюблений Олександр Дюма теж не пам’ятав усі свої книжки. Особливо ті, що він не сам написав.
Ви називаєте себе jack-of-all-trades (майстер на всі руки)…
Лойко. Ну, це деяка іронія. Хоча в американській журналістиці я перепробув усе. Я був продюсером англійського телебачення. Компанія TV, «Googmorning, Britain» мала назву програма. Я був телевізійним продюсером. Потім я був перекладачем і репортером в агенстві «Associated press» у 89 році. І першу свою статтю англійською мовою я написав в «Associated press». До речі, в Україні, про шахтарів. Таке було місто - Червоноармійськ. Зараз вономає іншу назву. (Покровськ – ред.) Я його нещодавно відвідав уже під час війни на Донбасі. А потім я перейшов до «Los-Angeles Times», теж як перекладач, як фіксер. Потім я став репортером. Як я вже казав – журналістом. А врешті решт, коли почалися важкі часи для газети «Los-Angeles Times», як і для всіх газет, навіть на Заході в останні часи. Їм довелосявбудовуватися в інтернет. Не всізрозуміли, як цю справу зробитиприбутковую для себе. І, звісно, газетнажурналістика понесла великівтрати і скорочення тиражів. Наша газета виходила величезним тиражем, до мільйона екземплярів. Я про «Los-Angeles Times». Була товщиною, мабуть, сантиметри чотири по неділях і мала величезний розмір. Потім вона звузилася в усіх сенсах. Стали закриватися бюро по всій Європі. І в Москві я залишився один з усіх журналістів. Коли в 91 році я приходив у московське бюро «Los-Angeles Times», це булла величезна організація, яка займала півповерха. Там було більше 20 з чимось працівників: чотири журналіста, купа перекладачів, фіксерів, архівістів, аж до покоївок. Врешті решт, я залишився один. Я був і своїм власним водієм, і начальником своїм власним і підлеглим, і перекладачем, і кореспондентом, і фотографом.
Ви фотограф, журналіст, письменник… Як Ви в собі все це поєднуєте і яка сторона Вашої діяльності є найближчою зараз?
Лойко. Ну, зараз я уже літня людина. Мені хочеться уже піти на спочинок, займатися дачею, збиранням грибів… Це я так, кокетую. Мабуть, зараз я позиціоную себе як письменника. Не знаю, чи маю я на це право або ні. Все одно продовжую пробувати себе в якихось нових іпостасях. От в минулому та позаминулому роках я зняв два документальних фільма. Не знаю, може, наші слухачі не чули про них і не бачили. Дуже раджу подивитися. Один має назву «Гібридна історія». Можете просто набрати в Youtube: Сергій Лойко, «Гібридна історія». Це чотирьохсерійний документальний фільм про гібридну війну в Україні, яку веде Росія. А інший – детективно-документальний фільм «Кровава квартира». Це односерійний твір. Він також є на Youtube. Раджу подивитися. Мені буде цікава Ваша думка.
Для Вас важливий фідбек чи достатньо того, що книга подобається Вам?
Лойко. Мені подобається моя книга «Рейс». Мені не соромно занеї. Я не можу теж саме сказати про роман «Аеропорт». Мені не соромно за нього. Я щасливий, щойого написав. Я би не міг його не написати. Я б помер, але написав би. Але з літературної точки зору я не вважаю його шедевром і якоюсь літературною відвертістю, але раджу всім, хто не читав «Аеропорт», почитати його, тому що вся війна, яка присутня в цій книзі – реальна. Всі воєнні епізоди або трапилися на моїх очах, або ті, що мені переповіли свідки та учасники цих подій від першої особи.
У Ваших романах зло перемагає зло. Можете це розшифрувати?
Лойко. Ні, не у всіх. Це в романі «Рейс». Одна літературна критик в Росії, що мене дуже потішило, назвала роман «Рейс» енциклопедією російського життя сьогодні в сенсі персонажів, що представлені в романі. Хтось говорив, що єдині позитивні герої в романі «рейс» - це повія, яка грає важливу роль і злодій в законі, який, як багато хто вважає, вийшов найбільш вдалим у моїй книзі. І до них відчуваєш особливу симпатію. Мій головний герой – корумпований мент, людина, яка вчиняла злочини у своєму житті, який убивав людей.
І спостерігаючи за тим, що відбувається у світі, спостерігаючи за тим, як Путін стає найвпливовішою людиною світу, ти починаєш розуміти, що добру не судилося перемогти зло до Судного дня, який коли-небудь обов’язково має прийти. І тому в моєму романі одне зло перемагає інше. Але в цьому процесі, то зло, що перемагає інше зло, стає добром.
Не знаю, чи читали Ви роман Артура Хейлі «Аеропорт», який вийшов у 60-х роках минулого століття. Він має хеппі енд, адже там літак залишається цілим. Ваша ж історія не має щасливого кінця.
Лойко. Чому? А Ви знаєте, в романі «Аеропорт» Артура Хейлі мова взагалі не йде про добро і зло. У зв’язку з цим я згадую чудове оповідання Віктора Ардова про кіноактора, який завжди грав негативні ролі і був дуже популярним. Знаєте, публіка дуже цінує негативний шарм. В романі «Аеропорт» Артура Хейлі, навіть та людина, через яку трапилася проблема з літаком, все одно не була цілком негативним героєм. Там чимала кількість позитивних героїв борються за порятунок людей.
На завершення нашої бесіди спитаю про Черкаси. Я так розуміє Ви вперше у нашому місті. Яке враження вони справило на Вас і на що очікуєте від зустрічі з черкаськими читачами?
Лойко. Я вражений Черкасами. На мою думку, це одне з найкрасивіших міст, в яких я був на теренах колишнього Радянського Союзу. Пригадую, як Андрій Платонов в одному своєму романі написав («Чевенгур», здається), про одну республіку, що була одна з найбільш нещасних республік Радянського Союзу. От я можу сказати, що Черкаси – один з найщасливіших куточків України. Я з нетерпінням чекаю на зустріч з черкащанами, черкасцями. Як Ви називаєте себе?
Хто як: одні називають черкасцями, інші – черкащанами.
Лойко. О, бачите. Виходить, я не далекий від істини. І я певен, що, не зважаючи на те, що я не справжній письменник… Розумієте, проблема моя в тому, що я так багато професій перепробував у своєму житті, що врешті решт, прийшов до висновку, що я весь час пробую нові професії, тому що не відчуваю себе адекватним у своїй останній професії, я не почуваюся на своєму місці. Тому якщо мене вважають письменником, то я із задоволенням зустрінуся з читачами, які, на відміну від мене, справжні читачі. І з задоволенням з ними поспілкуюся. Ну, Черкаси – дуже красиве місто. Я великий поціновувач архітектора Городецького і я сьогодні, замерзаючи, біля двох годин стояв навпроти цього будинку, де на другому раніше був готель ( оглядав його з усіх боків… І сльози розчулення текли по моїх щоках.
На цій проникливій ноті будемо завершувати нашу розмову. Дякую Вам. Бажаю приємних вражень від зустрічі з черкаськими читачами та глядачами, побільше фідбеків та нових романів.
Лойко. Дякую Вам велике.
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису