У Черкасах хірург Микола Карась почесно пішов на пенсію

Сьогодні пішов на пенсію відомий і досвідчений лікар-хірург Третьої лікарні Черкас Микола Федорович Карась. З цієї нагоди в лікарні провели урочисті збори, адже за спиною у лікаря тисячі операцій і врятованих життів. Всього лікар зробив більше 15 тисяч операцій і це не просто операції на пальці, а великі оперативні втручання. У відповідь, як жартує Микола Федорович, він отримав два інфаркти і зіпсований зір. Окрім таких «нагород», має і дійсно вартісні – він є Заслуженим лікарем України, має медаль за бойові заслуги, двох чудових дітей, які також вивчилися на лікарів.

Народився Микола Федорович в Городищенському районі, закінчив Тернопільський медичний інститут, Служив в Радянській армії, у його кар’єрі була і посада головного лікаря Катеринопільської райлікарні, працював лікарем-хірургом Швидкої медичної допомоги. А завідувачем хірургічного відділення працював до останнього.

– Він прийшов на роботу, як тільки створилося хірургічне відділення. Треба відмітити професійні якості Миколи Федоровича. Це хірург з великої букви. Йому вдячні багато мешканців. Багато років він був міським проктологом. Активну участь приймав в реорганізації по невідкладній допомозі, стояв у нас у джерел таких напрямків як урологія, судинна хірургія. Окремо Микола Федорович мав активну громадську позицію, брав участь в розбудові громадських організацій, як громадянин України, як патріот. Має ряд грамот від Міністерства, нашого департаменту, – каже головний лікар закладу Олександр Федорук.

Тепер Олександр Федорук побажав лікарю гарного відпочинку, зауваживши, що це людина-новатор і лікарні, безперечно, бракуватиме такого фахівця.

– Це активний лікар, який ніколи не зациклювався на своїй роботі, а займав і активну громадську позицію, доносив позицію лікарів владі, – зауважив Федорук.

Микола Федорович у медицині з 1966 року. Каже, що найдовше довелося проводити операцію 7 годин.

– У цій лікарні я пропрацював більше як 42 роки. До цього довелося повоювати і на Далекому Сході, побувати в Чорнобилі. У цей актовий зал я завжди заходив і вітався з колегами «Слава України!». Я так вітався з людьми при всіх владах. Я поважаю свою державу, вів документацію державною мовою ще з часів Радянського союзу, а люди спершу сміялися, а потім йшли до мене радитися як писати той чи інший медичний термін. Вдячний колегам за роботу, приємно, що я мав авторитет і до мене направляли хворого на визначення хвороби. І я радий зараз усвідомлювати, що через мою вину жоден хворий не помер. Одужали всі, кого я лікував і хто не мав смертельної болячки. А навіть ті, що мали смертельні хвороби, всерівно мали право на шанс і я намагався їм допомогти, вилікувати їх, – пригадує Микола Карась.

Приїхав на захід і заступник міського голови Ігор Волошин. Каже, Микола Федорович – це нині жива легенда.

– Нема таких черкащан, які не знають родину Карасів. Ви хірург, а дружина педіатр. Я дякую вам за мудрість, людяність, життєву позицію. Від імені міського голови та виконавчого комітету вручаю вам медаль за сумлінну працю. Хай вона прикрасить вашу колекцію відзнак, – зазначив Ігор Волошин. – Такі люди становлять золотий запас нашого міста.

Також Микола Карась отримав грамоту від профільного департаменту. Між іншим, дехто з колег пригадав, що Микола Федорович не лише лікар, він ще й складав вірші, писав. Має книгу, яка називається «Полювання». І там він в поетичній формі описав природу.

До слова, привітали батька і його діти – Павло та Марія Карась.

– Батько сказав здобути медичну освіту і хоч я не працюю зараз лікарем, але це освіта, яка дає велику базу. За великим рахунком механізм роботи труб систем теплопостачання і механізм роботи в системі людини схожий, – напівжартома каже Павло Карась, директор КПТМ «Черкаситеплокомуненерго». – Коли ти знаєш як налагодити роботу, що робити і як, то далі оточуєш себе професіоналами ,які допомагають в роботі. І це дає медицина. Батько також вчив, що самому досягти чогось важко, треба поважати людей і цінувати колектив. Батько завжди цінував колег, приходив на роботу раніше на півтори години, обходив палати, а тоді приймав зміну. Виходило так, що я навіть бачив мало тата. Він йшов на роботу коли я ще спав, а повертався, коли я вже спав. Зустрічалося більше на вихідних. Зараз вважаю його рішення піти на пенсію правильним. Є знання, досвід, але стояти за операційним столом вже важко. Сподіватимемося тепер більше займатиметься вдома приземленим життям.

Лікар Марія Карась, донька хірурга, яка працює лікарем, каже, що батько посилав в медичний інститут, а тоді пропонував обирати, що завгодно.

– Але куди ти після 6 років навчання подінешся. Звісно, пішла в медицину. Батько працював в хірургічному відділенні, а мене послали в інфарктне. Спершу я боялася навіть зізнаватися, чия я донька, щоб моя помилка можлива не вплинула на роботу батька. Основне він навчив, що треба любити людей, бо якщо не любити хворого, то ніякого контакту з ним не буде. І треба лягати спати з відчуттям, що ти зробив для хворого все. За його принципами я і намагаюся жити, лікуючи людей, – каже Марія Карась. – Загалом я весь час знала його як людину, яка любить роботу і свою країну.

Найбільше Миколі Федоровичу пригадується три випадки.

– Випадок був близько 30 років тому. З Геронимівки привезли бабусю, у неї вилізла кила (грижа), защемилися петлі кишок і вже практично згнили. Біля живота, пробачте, ціле відро. Зібрали консиліум, прописали наркотиків, перев’язку. Людина фактично вмирала, їй було 92 роки. Бабуся лікувалася в іншого лікаря. Я прийшовши на роботу наступного дня і почувши крик, не витримав, пішов і запропонував зробити операцію, зашив кишку, наклав шви на рану і вже наступного ранку, прийшовши, не почув крику. Я злякався, чи не померла, а зайшовши в палату, побачив бабцю, що їла кефір з булочкою. Вона мені зізналася, що не їла вже пару тижнів, подібне переживала лише в голодомор. І я зрозумів, що сили людського організму, вони невичерпні і треба боротися до останнього. А рана у бабусі зажила. Тож найбільша радість завжди була – це очі вдячних пацієнтів. Так я вчив своїх колег, щоб вони теж до кінця боролися з болячками, – каже Микола Федорович. – Головне пам’ятати, що не люди лікарю служать, а лікар служить людям.

Микола Карась каже, що не перемога над хворобою не лише в руках хірурга, а й в усього колективу, що допомагає. Тут важлива і фахова робота медсестри, і анестезіолога тощо.

– Таким чином нам всім вдалося врятувати одного підполковника, який засунув собі на День перемоги кортик. Це була найскладніша операція. Він перерізав вени, сонну артерію. Тяжка була операція, найдовша, а пацієнт залишився живим. Найтяжча особиста операція була, коли я оперував свого сина. Його нудило і рідні вирішили, що це ацетон. Але я вирішив інакше. З обласним дитячим хірургом оперували. Я розкрив живота і не побачив спершу апендециту, згодом знайшов сліпу кишку за брюшиною, відросток був з судинками. Я по міліметру його відрізав від іншого. Лиш відрізав і поклав у тазик, як той відросток лопнув. Я вдячний Богу, що дитина залишилася жива. І щасливий, що доля нагородила мене цією чарівною потрібною професією, завдяки якій я врятував і свою дитину і багато інших людей, – каже Микола Федорович. – Але приходить час, коли падає зір, падає здоров’я, тож треба вже завершувати роботу. Але я буду готовий приїздити і радити молодим лікарям, ділитися досвідом.