Час все далі віддаляє нас від подій Другої світової війни. Почути про сурову правду війни мали можливість члени Відділення ВБО «Турбота про літніх в Україні» в м.Черкаси (виконавчий директор Тетяна Бугеря) на зустрічі напередодні Дня пам’яті і примирення та Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Учасники зустрічі розповіли свої родинні історії, які залишились у пам’яті старшого покоління, про випробування в роки війни та історії підопічних, записані волонтерами Відділення.
Про роки війни Федорин Вадим Трохимович, 1938 року народження, згадує зі сльозами на очах. Він разом із бабусею був вивезений до Німеччині. Говорить, що дісталося сповна. В обов’язки шестирічного Вадима входила заправка бензином машини хазяїна, який вранці їхав на фабрики. Тягав двадцятикілограмову каністру. Потім отримував гроші та йшов на кінець міста за хлібом та булочками для хазяйки. Бабуся попереджала: «Не дай боже взяти булочку, вб’ють». Далі двірник давав візок. Вадим їхав за місто на завод за льодом для холодильника. Це були шафи з їжею в підвалі, у які в піддони ложили лід для охолодження. Віз три квадратних (20х20 см) бруска довжиною метр. Привіз лід, а далі навчання німецькому язику. Хазяйка залізною лінійкою била по руках у випадку поганої вимови букви «р» без гортанного німецького звучання. Тяжка робота підірвала здоров’я маленького Вадима. Після війни для відновлення підірваного у Німеччині здоров’я він займався спортом. Має перший розряд з веслування на байдарці. Знайомий з дворазовим чемпіонам Європи з веслування Валерієм Дрибасом та олімпійським чемпіоном Андрієм Хімічем.
Мельниченко Тамара Дмитрівна, 1933 року народження, з мамою була вивезена до Австрії. Там вони 2,5 роки працювали в трудовому таборі міста Кремс, що недалеко від Вени. Спочатку був «сортувальний» табір. Це були дерев’яні бараки з нарами, в яких окремо розміщались чоловіки, жінки, діти. Коли почали приїжджати «замовники» дорослих людей з бараків по списку викликали для направлення на різні роботи. Тамара почула мамин голос. Вона голосно ридала, вмовляла дати побачитися з дочкою. Тамара в цей час почала голосити, залізла під ворота, кричала. Німкеня, що командувала в дитячий частині, її відтаскувала, але нічого не могла зробити. Комендант табору наказав вивести Тамару, дозволив їхати з мамою. Вони потрапили працювати в трудовий табір. Мама працювала в кам’яному кар’єрі. В таборі жило вісім дітей різного віку. В обов’язки дитячого колективу входило миття туалетів, додержання в чистоті землі. Земля там кам’яниста – поряд кар’єр, але бур’ян все одно потрібно було виривати. Для отримання статусу «малолітній в’язень» та виплат з Німеччини Тамара Дмитрівна направила в Австрію накреслену по пам’яті схему міста Кремс. Так отримала підтвердження про перебування в Австрії в роки Другої світової війни.
Блощаневич Галина Михайлівна розповіла, що в її бабусі було дев’ятеро дітей, з них п’ятеро синів. Трьох синів бабуся не дочекалась з війни: один загинув на початку війни під Білою Церквою, другий – під Сталінградом. Жінка і діти другого сина потрапили під бомбування і загинули. Наймолодший син у 1944 році пішов на фронт, коли йому виповнилось 18 років, хоча фактично було 17, бо дописав собі один рік. Він загинув в Угорщині. «Скільки б у мене було ще братів і сестер, якби не війна», - сказала Галина Михайлівна.
Нинішнє покоління ще має можливість почути розповіді очевидців Другої світової війни. Таку можливість потрібно не втрачати. Необхідно збирати спогади та розповідати молодому поколінню. Такі спогади запам’ятовуються надовго, стають невичерпним джерелом для вивчення і розуміння історії.
Зустріч проведено в рамках проекту «Надання соціальної, практичної і моральної підтримки людям, які постраждали від нацизму, і сім'ям, які здійснюють за ними догляд…», що виконується за підтримки Німецького Федерального Фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє».
реклама
