Вже минуло 80 років з початку німецько-радянської війни, а ми й досі відкриваємо для себе нові імена наших земляків, які внесли важливий внесок у перемогу над нацизмом, написала у фейсбуці старша наукова співробітниця сектору воєнної історії Черкаського обласного краєзнавчого музею Тетяна Григоренко.
Як зазначає дослідниця, один маловідомих для широкого кола черкащан земляків-героїв – уродженець Драбівщини генерал-майор танкових військ Гончаров Михайло Дмитрович. Він народився у 1891 р. на хуторі Новошрамківка Пирятинського району Полтавської губернії. Зараз ці землі входять до с.Шрамківка Золотоніського (до 2020 р. Драбівського) району Черкаської області.
Військову службу почав ще у царській армії, воював на фронтах Першої світової війни: у чині поручика командував ротою. У 1918 р. перейшов на сторону червоних на службу у Червону армію. Служив у війську близько 20 років, з них 11 років воював з басмачами в Узбекистані.
З 15 жовтня 1932 р. призначений командиром 19-го Туркменського кавалерійського полку. Через деякий час Михайла Гончарова переводять на Далекий Схід, на кордон з Китаєм.
Під час служби у Далекосхідному військовому окрузі був заарештований та звинувачений за участь у військовому заколоті. Одночасно з ним був заарештований увесь командний склад Далекосхідного військового округу. Пробув у в’язниці 1,5 роки. Був реабілітований якраз перед німецько-радянською війною.
24 червня 1941 р. Михайло Дмитрович Гончаров отримав звання генерал-майора, а вже 25 серпня 1941 р. відбув на фронт у якості командувача 30-ою стрілецькою Іркутською тричі Червонопрапорною дивізією імені Верховної Ради РРФСР. Командував нею аж до 4 грудня 1941 р.
Був поранений і після поранення потрапив на І Білоруський фронт.
У 1944-1945 рр. Гончаров М. Д. був на посаді заступника командуючого по тиловому забезпеченню 2-ї гвардійської танкової армїї. Незважаючи на солідний вік (а йому було вже за 50 років) й високе військове звання, він разом з іншими офіцерами не тільки розробляв план бою, а й сам безпосередньо брав участь у бойових операціях.
Михайло Дмитрович Гончаров був досить простою людиною і добрим товаришем для содат. Перед кожним боєм він мав обов’язково дізнатися: чи доведена бойова задача до офіцерів і солдат, чи відремонтована техніка, налагоджено зв'язок. Після бою він не їхав у штаб поки не був впевнений, що всі поранені вже в санчастині. У штабі ж він доповідав про бій, знайомився з новими наказами, брав нові документи і їхав знову на передову. Генерал Гончаров користувався дійсно повагою серед солдат і офіцерів. Про нього генерал-лейтенант Пласков писав: «В години тиші Гончаров ненадовго приїздив у штаб, знайомився з оперативними документами і розпорядженнями. «По-дідівському» довго парився в бані і, отримавши нові накази, повертався у війська. Він і харчувався там, на фронті, серед своїх підлеглих. Я ні разу не бачив його в їдальні Воєнної ради армії». Але зі своїм безпосереднім командиром командармом Богдановим у перший час він не міг спрацюватися. Можливо дуже спокійним і врівноваженим здавався Гончаров в порівнянні з гарячим і експансивним командармом. І тоді колеги генерал-майора звернулися до командарма. «І ми виклали все. І про те, що Гончаров себе не береже, що працює за трьох. Нагадали, як він сів на важку самоходку і допоміг Телякову повести корпус в атаку, коли в корпусі не клеїлась атака на плацдармі.
Згадали й березень 1944 р.. коли західніше Умані Гончаров з напругою, але проштовхував корпуси. І скільки разів він у важкі моменти виручав армію, тому що знаходився де важче і там. звідки можна було вплинути на події».
На це Богданов відповів: «…Та хіба я не розумію, що значить Гончаров для армії!».
Одного разу, після бою, Михайло Дмитрович разом з одним з товаришів по службі пішов у санчастину провідати поранених: їх якраз мали евакуювати в тил. Побачивши генералів, багато хто з солдатів говорили: «Товариші генерали, ми повернемося!».
Раптом почулися автоматні черги. Гончаров і Пласков Г.Д. зразу вискочили на вулицю і побачили, що приблизно за 200 метрів від них йдуть три цепи німецьких автоматників. Обидва генерали могли швидко поїхати звідти, та Гончаров розумів, що треба стримати гітлерівців, щоб можна було подалі відвезти поранених. Через кілька хвилин до них на допомогу прибула рота-охорони. Тоді Михайло Дмитрович встав і крикнув «Вперед!» і повів роту в атаку. Німці почали тікати, а Гончаров услід кричав: «Не випускать, падлюк! Це вони хотіли в наш госпіталь стріляти!».
У цьому бою генерал Гончаров був поранений, але поля бою не покинув. У бою перемогли радянські солдати, вони захопили зброю і полонених, які виявилися з армії Власова.
Коли почався наступ у Західній Померанії, Гончаров знаходився в 34-й бригаді Н. П. Охмана, як завжди, попереду головних сил. Під час наступу поряд з машиною генерал-майора розірвалася бомба. Це побачили офіцери й побігли до зім’ятого вибухом «вілліса». Недалеко від нього лежав Михайло Дмитрович і його водій Микола. Гончарова відправили в госпіталь, але в той же день він повернувся назад на передову, перед цим написавши листа додому. Там на нього чекала дружина і дві дочки.
Був ще такий випадок: вантажний потяг з нафтою зупинився на станції. Гончаров помітив зверху біля люка однієї з цистерн вогонь. Тоді він швидко зірвав з себе шинель, виліз по драбині на верх цистерни, накрив вогонь шинеллю і придавив своїм тілом. Солдати охорони потягу. які прибігли на допомогу, загасили місця, які не накрила шинель генерала. Таким чином, вдалося попередити велику пожежу і можливий вибух.
Через деякий час в армію прибув для нагородження особового складу командуючий бронетанковими військами фронту генерал-полковник Куркін О. В., тоді Гончаров М. Д. отримав медаль за вислугу років і орден Леніна.
Настав березень 1945 р. Шли бої у Західній Померанії. Неподалік від Наугарда танки частин 2-ї гвардійської танкової армії затримались біля ріки Іна. Річка неглибока, але з ходу її взяти не вдалося. Крім того, ворог постійно вів щільний артилерійський вогонь. Генерал Гончаров зразу ж поспішив на місце бою, щоб допомогти танкістам. Його зупинив добрий друг, генерал Г. М. Максимов, запропонувавши піти в укриття, щоб перечекати наліт та вибухи. Михайло Дмитрович заперечив, сказавши, що нічого з ним не станеться, а там, на переправі, на нього чекають солдати. Це були частини 12-го гвардійського танкового корпуса. 1 марта 1945 р. в м. Реєтц генерал М. Д. Гончаров був тяжко поранений і евакуйований у госпіталь ППГ-2 біля Макленбургу, Нижня Померанія. Помер від ран у госпіталі 6 березня 1945 р. Похований у м. Бресті у Парку 1 травня в братській могилі. І як писали в російських ЗМІ: генерал Гончаров загинув у Німеччині, а поховали його у рідній землі. Хоч рідною для нього є українська земля на Черкащині.
3 лютого 1945 р. за особливі відзнаки у Варшавсько-Познанській наступальній операції генерал-майор танкових військ Гончаров був представлений командуючим 2-ою гвардійською танковою армією генералом Богдановим до звання Герой Радянського Союзу, але нагородили Михайла Дмитровича Гончарова орденом Кутузова І ступеня.
Деякі особисті речі Михайла Гончарова (прострелена шинель та деякі інші речі, які привезли солдати його частини разом з похоронкою, зберігаються у краєзнавчому музеї м. Сороки (Молдова).
Нагороди: два ордени Леніна (02.08.1941, 21.02.1945 - вислуга років), два ордени Червоного Прапора (23.08.1944, 03.11.1944 - за вислугу років). Орден Кутузова 1 ступеня (06.04.1945 посмертно), Орден Суворова 2 ступеня (13.09.1944), медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії» (1938).
У радянські роки іменем Михайла Гончарова була названа школа у с. Шрамківка Драбівського району Черкаської області. До складу села увійшов і хутір, на якому народився Михайло Гончаров.
реклама
