реклама Делікат

У 2016 році вулицю Радянську в Черкасах перейменували на вулицю Анатолія Лупиноса. Того року в пам’яті черкасців ще зовсім свіжими були події Майдану, де Революція Гідності перемогла під синьо-жовтим державним, червоно-чорним УПА і чорним прапором Холодного Яру. Але революційні події вже були затьмарені ворожою окупацією українського Криму і кровопролитними боями на Сході.

Анатолій Лупиніс та його сини, Іван і Микола


Про це пише сайт Черкаської міськради.

Виступаючи на мітингах і проводах на фронт підкріплення бойовим частинам, черкасці в ті дні проводили аналогії з історичним минулим України й одвічною боротьбою за волю, часто згадували слова із вірша: «Життя триває, точиться війна…» – при цьому не кожен з тих, хто ці слова цитував, знав, хто цей вірш написав…

Їх автором був якраз Анатолій Лупиніс – і надзвичайно символічно, що вулицю Радянську перейменували саме в честь цього затятого дисидента-«антирадянщика», борця за визволення України з московського ярма, в’язня радянських тюрем і концтаборів.

Він і сам був з родини репресованих радянською владою, які втекли із табору в Сибіру на українську Донеччину, де народився у 1937 році їх син Анатолій. Потім родина перебралася в село Сатанівку на Черкащині, яке й стало найріднішим для поета й борця за Волю України.

Школу в Монастирищі він закінчив із «золотою» медаллю, став студентом престижного Київського університету ім. Т.Шевченка – мав би стати дипломованим астрономом і вивчати зорі в небі. Але не судилося – на заваді стали інші зорі, червоні зірки радянських танків, які 1956 року увірвалися до Будапешта, придушуючи революційний рух і прагнення угорців рухатися до Європи, подалі від деспотії Москви. 19-річний студент Лупиніс вийшов тоді на демонстрацію в Києві з плакатом у руках «Руки геть від вільної Угорщини!». Того ж року був арештований КДБ і отримав перші 6 років таборів.

Та навіть у Мордовському таборі продовжив спротив – за участь у страйкомі й виступи проти табірної адміністрації отримав додатковий термін ув’язнення, був і в закритій тюрмі, і в спецтаборі суворого режиму… Радянські тюремники не зломили дух борця, але скалічили його здоров’я – 1967 року 30-річного молодого чоловіка, якого після того, як третину життя провів у застінках і міг пересуватися лише за допомогою милиць, випустили за тюремні ворота з пожиттєвою 1-ю групою інвалідності. Поновитися на навчання в рідному університеті не дали – натомість у грудні 1969-го поступив на «заочку» економічного факультету сільськогосподарської академії, почав працювати. Та вже у 1971-у – новий арешт, цього разу за декламування протесного власного вірша біля пам’ятника Великому Кобзареві в сквері біля університету Шевченка, який не перестав бути рідним.

Поета намагалися «зробити божевільним», застосовуючи звичну для радянського режиму практику запроторення до психлікарні тих, кого не вдавалося зломити тюрмою й таборами. Після чергових 12 років неволі до звичного життя повернувся лише через декілька місяців після смерті Брежнєва. Але проголошення незалежності України 1991 року зустрічав знову в тюремних застінках, куди потрапив як співорганізатор мітингу проти спроби підписання нового «союзного договору»…

Анатолій Лупиніс стояв біля витоків формування демократичних еліт України: асоціації «Зелений світ», товариства «Меморіал», Української Гельсінської Групи. Та найбільш відомим став завдяки створенню Української Міжпартійної Асамблеї – пізніше Української Національної Асамблеї, зрештою трансформованої у знамениту УНА-УНСО, яка стала острахом для всіх тих, хто прагнув відновити ненависну йому імперію зі столицею в Москві…

Вже був не юнаком і стан здоров’я аж ніяк не став кращим, але переборюючи недуги, вирушав в усі «гарячі точки» 1990-х: Чечня, Абхазія, Придністров'я. Був переконаний, що інтереси України слід відстоювати за її межами – не допускаючи війну на власну землю.

Його не стало взимку, на зламі століть, коли минули перші тижні 2000 року. Анатолій Лупиніс спочив на Байковому цвинтарі в Києві – його могила поруч з побратимами з УНСО. Натомість ім’я Лупиноса «ожило» у найменуванні школи на Донеччині, де він народився і вулиць у Сатанівці, Києві й Черкасах. А справа боротьби за Україну продовжується завдяки бойовим побратимам і двом синам – Іванові й Миколі Лупиносам. Вони вирушили воювати у зоні АТО – у 131-й окремий розвідувальний батальйон ЗСУ, біля витоків створення якого стояла УНСО, через що на червоно-чорних шевронах підрозділу – мальтійський хрест УНСО і гасло: «Завжди попереду!».

«Першим на фронт пішов Іван, – згадує Микола Лупиніс, – йому тоді «всим миром» збирали військове спорядження, бо в армії ще все було в дефіциті. На заклик у соцмережах багато хто відгукнувся – досі згадуємо з братом, що і Черкаський міський голова Анатолій Бондаренко відгукнувся й допоміг тоді, як волонтер. Натомість, коли я сам йшов до війська у 2016 році – то вже розраховував на спорядження, яке видадуть у війську. Зате мав від міста Черкаси в сотню раз крутіший «подарунок» – вулицю, яку на момент підписання мною контракту вже перейменували на честь батька. Перед відправкою у зону АТО спеціально заїхав, щоб побачити цю вулицю на власні очі – і навіть сфотографувався біля новенької таблички «вулиця Лупиноса, 25» – бо мені самому якраз тоді 25 років було. Взагалі, порівняно з однойменними вулицями Лупиноса в Києві і Сатанівці – черкаська мені імпонує найбільше. І тому, що це козацьке й «унсовське» місто, і тому, що на одному з відтинків вулиці Лупиноса і Чорновола в Черкасах «зустрічаються» – а це для мене дуже знаково. Як знаково і те, що на фронті наша частина дислокувалася поруч з селом на Донеччині, де батько виріс і де школу в його честь названо…».

Іван Лупиніс залишається на передовій від 2015 року й до сьогоднішніх днів – він командир взводу з надзвичайно відповідальною місією. Микола Лупиніс після двох контрактів (2016-2019 рр) зробив перерву для родини – дружини й маленької доньки. Наразі служить у військкоматі, але найближчим часом планує відправити до армії… самого себе. Каже, що хоче бути там, де принесе державі більше користі. Можливо, перед новим контрактом заїде знову на вулицю Лупиноса – тепер вже до будинку №30, продовжуючи традицію «оберега» батькового імені?

А більшості черкасців, як і раніше, актуальним й досі видається вірш Анатолія Івановича Лупиноса, сина дисидентів і батька двох воїнів АТО:

Ми випрягли волів, перевернули плуга,
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.

На скресі двох світів стаємо до двобою,
На скресі двох епох гряде шляхетний світ.
Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.
Навколо ворогів – суцільний живопліт.

Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,
Спекотних Азій тлін судомить рамена.
Чекає бій. Все інше буде... після.
Життя триває. Точиться війна.

Публікацію підготовлено у рамках реалізації проекту, започаткованого управлінням інформаційної політики Черкаської міської ради і присвяченого почесним громадянам міста та видатним постатям минулого, на честь яких названо вулиці Черкас.

реклама

Коментарі  

 
0 #2 Андрій 31.12.2021 18:47
Цитую Ванько декомушозатор:
Остаточная декоммунизация будет тогда, когда на этих улицах снесут все совковые дома.

Наївна ви людина... Радянщина зарилася глибоко в людські голови, що дуже добре видно в трешових оформленнях відео роликів і блискучих вітаннях що люди відправляють одне одному... Це як та вивіска КокаКола написана шрифтом Іжиця.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-9 #1 Ванько декомушозатор 30.12.2021 10:55
Остаточная декоммунизация будет тогда, когда на этих улицах снесут все совковые дома.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама Делікат

bigmir)net TOP 100