Ім’я Олександри Шулежко – на Стіні Пам'яті Алеї Праведників народів світу в Єрусалимі, а її портрет – у Галереї слави міста Черкаси. Праведницею світу її визнано ще в середині 1990-х – і вона ще встигла потримати за день до смерті відповідний диплом з Ізраїлю. Найвище звання у рідних Черкасах їй присвоєно значно пізніше – 2017 року, підписуючи посвідчення Почесної громадянки, міський голова Анатолій Бондаренко поставив крапку у довгій історії несправедливого напівзабуття подвигу славетної черкащанки, повідомляють у міськраді.
Олександра Шулежко народилася 1903 року у Михайлівці Золотоніського повіту на лівобережній Черкащині. Донька заможних селян ще підлітком зіштовхнулася з усіма «здобутками» більшовицької влади – коли в українців забирали хліб зальотні «продотряди». Вдруге відчула, що таке влада більшовиків, коли вийшла заміж за священика з Худяків Федора Шулежка, якого у 1937 році кинули до радянського концтабору ГуЛаг за надуманим звинуваченням. Утім, достатньо було й до того, що Бога не зрікся і був священиком Української Автокефальної Церкви – найбільш переслідуваної московськими чекістами і їхніми прислужниками.
Після арешту чоловіка вагітна і з двома дітьми на руках (четвертий помер малим) Олександра опинилася на вулиці Черкас. На роботу дружину «ворога народу» ніхто не хотів брати, але виручила знайома директора черкаського дитсадка №4, яка взяла працювати вихователькою (Олександра мала атестат гімназії і диплом педучилища). Та зовсім скоро почалася Друга світова війна, дитсадок закрили, а на вулицях окупованих Черкас з’явилися безпритульні діти-сироти.
Якось на вулиці Черкас Олександра побачила малого хлопчика, який сидів біля тіла загиблої мами. Забрала з собою, хоча й своїх дітей не уявляла, як прогодує. Та озирнулася навколо і зрозуміла, що всім знедоленим допомогти не зможе.
Так народилася смілива ідея піти до німецького гебітскомісара й просити про створення сиротинця. Тут доля знову зглянулася – німець сам виявився сиротою, і проблема йому була знайома. Дав «добро» на створення дитячого притулку, але поставив категоричну умову: якщо до нього потрапить хоча б одна єврейська дитина – Олександру розстріляють. Вона заявила, що цілком розуміє свою відповідальність, але… притулок знайшли усі, без поділу на національності, і вже на осінь 1942 року із 102 сиріт віком від 3 до 16 років у сиротинці було 25 єврейських дітей.
Євреїв записувала як українців, греків або татар – в залежності від того, на представника якої національності була зовні схожа та чи інша дитина. На час перевірок поліцаїв ховала євреїв до карантинного ізолятора і казала, що там – інфекційні хворі. Перевірити їх у жодного поліцая ні разу не виникло бажання. Та перед Новим, 1943 роком, до сиротинця захотів прийти на свято сам гебітскомісар, тож усі вихованці мали бути в наявності. Виручили карнавальні маски, які у Новорічне свято були цілком доречні – вони приховали обличчя дітей. Більше того, коли гебітскомісар шалено аплодував за танець-лезгінку у виконанні малого «грузина», гітлерівець не знав, що аплодує талановитій єврейській дитині.
Усі діти з сиротинця Олександри Шулежко вижили. Та коли в Черкаси повернулася радянська влада, на неї вчепили тавро «посібниці нацистів» і навіть заборонили займатися педагогічною діяльністю. Ледве змогла влаштуватися на роботу лише реєстраторкою у міській поліклініці Черкас. Тут знову продовжувала допомагати людям – стала двічі почесним донором СРСР, здавши понад 150(!) літрів крові. Хоча де правду діти – робила це ще й заради того, щоб хоч якась копійка додалася до мізерної зарплати, якої їй і двом донькам не вистачало для прожиття.
Весь час намагалася знайти хоч якусь інформацію про свого сина Вадима, який пішов на фронт і вважався зниклим безвісти. Тільки у 1955 році отримала сповіщення з Черкаського військкомату: її 19-річний Вадим загинув у день Різдва 1942 року – в бою під Ленінградом…
Незважаючи ні на що, «нацистською посібницею» перестали називати тільки у 1968-у: ті, хто так казав, мусив ховати очі від сорому, бо знайшлися свідки (включно зі священиком Троїцької церкви), які розповіли, що Шулежко допомагала інформацією і медикаментами партизанам, загін яких діяв поблизу Черкас. Отримала партизанське посвідчення, а в 1985 році – навіть орден. Але тільки за партизанів – порятунок дітей радянська влада так і не оцінила.
Все життя Олександра Шулежко отримувала листи від вдячних вихованців. Лише після розвалу Радянського Союзу її визнали Праведницею Світу в Ізраїлі – добилися цього двоє євреїв, які завжди називали її «мамою», Ерлен Барановський і Володимир Пінкусович (останнього Шулежко буквально вихопила з-під дула автомата біля стіни Черкаської тюрми, де розстріляли його родину).
У Черкасах, на вулиці Хрещатик, 200 нині можна бачити меморіальну дошку в честь Олександри Шулежко – на цьому місці був притулок, де українка врятувала життя 102 дітям різних національностей. Сьогодні, 27 січня, у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, маємо схилити голови перед пам’яттю не лише тих, хто загинув, а й тих, хто міг загинути сам заради порятунку інших.
Україна – на четвертому місці серед держав світу за кількістю офіційно визнаних Праведників – тих, хто рятував євреїв від Голокосту. Серед них – і черкащанка, яка врятувала 25 єврейських дітей, ризикуючи своїм життям.
Публікація підготовлена в рамках реалізації проекту, започаткованого управлінням інформаційної політики Черкаської міської ради і присвяченого почесним громадянам міста та видатним постатям минулого.
реклама
