Американець Ґреґ Даймел руйнує наші стереотипи про чиновників. З цим представником бюро землеустрою ми зустрічаємося в містечку Елко штату Невада. Ми – це група журналістів із Черкас, якій в рамках програми «Відкритий світ» вдалося побувати в США та ознайомитися з цією країною (серію нарисів про Америку читайте за посиланням ТУТ).
Американський чиновник: «Я працюю на народ»
Ґреґ зустрічається з нами в неформальній обстановці, в музеї історії, і розповідає про співпрацю з журналістами, про діяльність федеральної агенції та її роботу з управління природними та культурними ресурсами у «сільській» Неваді. Він у картатій сорочці та в джинсах, без краватки і піджака. Чоловік працює на уряд, але його зарплата складається з податків громадян, тож, за словами «американського чиновника», він має за честь працювати «на американських людей». Погодьтеся, якби з цього почав український чиновник, то ми б явно запідозрили тут щось неладне. Для американського чиновника таке бачення – цілком природна справа.
Отже, у «сільській» Неваді 78% неприватних земель, тому для бюро землеустрою тут вистачає роботи. Найперше – це робота з догляду за територіями, проведення освітніх заходів, захист територій від пожеж, які часто виникають через людський фактор. Чи не найбільша проблема цих територій – дикі коні, які не мають у природі гідного суперника, і тому їхні стада невпинно зростають. На території штату близько 45 тисяч диких коней. Стада треба переганяти, за ними треба дивитися, доглядати, робити ін’єкції самцям, щоб пригнічувати їхню репродуктивну спроможність, таврувати їх, по можливості передавати коней на утримання місцевим фермерам. Усього на 11 штатів, які мають подібні проблеми, в рік іде 50 мільйонів доларів.
– Намагаємося роздавати коней фермерам десь близько 3 тисячі щороку, поза тим, кінське стадо за рік зростає на 20%. І це для нас питання… – зазначає Ґреґ Даймел.
Займатись землями тут нелегко, адже є території заповідників, є території, ласі для видобувної галузі, є території, якими цікавляться фермери у рамках розширення своїх ранчо. Інтересів переплітається багато, та все тут робиться прозоро і з максимальним інформуванням.
– Наприклад, коли трапляється пожежа, я пишу про це в соцмережі і їду на місце негайно, щоб з’ясувати деталі. Опісля я можу дзвонити журналістам або вони мені. Наше правило: максимальне інформування при мінімальній затримці, – стверджує американець.
Заповідник: 1800 метрів над рівнем моря
Що ж за території розкинулися поблизу містечка Елко? Їх краще побачити на власні очі. Ми їдемо до Національного заповідника, що розташований серед мальовничої природи поряд з індіанськими резерваціями.
Рубінові гори зустрічають розрідженням повітря, запахом полину, карликовими деревцями, стадами корів, кіз і овець, дикими кіньми та птахами, що ширяють над нами. У обличчя дме вітер, небо таке низьке, що треба нахиляти голову. Я все думаю, що тварини їдять тут, адже трави мало, та нам розповідають, що це лише зараз, а навесні тут велика трава.
Тут розводять форель, звертають багато уваги на водяну птицю. Також облаштовують місця для відпочинку і рибальства.
Пані, що розповідає про заповідник, показує на моніторі фото деяких рослин і тварин, що знайомі і нам. Що цікаво, неподалік адмінбудівлі заповідника бачимо диких коней та косуль.
– У нас багато землевпорядної роботи, працюємо над системою водопостачання, контролюємо спалювання територій, бо це треба у зв’язку з поширенням по території агресивних рослин-чагарників. Але спалювання має бути лише контрольоване. Інакше – велика шкода. Так, тридцять років тому ми мали пожежу, від якої заповідник досі відходить. Території великі, а людей мало, всього 5 працівників на повну ставку, – розповідає заступниця керівника заповідника Carla Weinkauf.
Сама будівля адмінкорпусу, хоч і розташована серед гір, має каналізацію, тут є стоянка для водіїв з інвалідністю, туалет та вся будівля продумана і спроектована для громадян з інвалідністю та без інвалідності. І це не в центрі міста, а десь у горах…
До слова, після розмови йдемо до джерела, вода якого сюди прибуває з гір.
Далі їдемо на оглядовий майданчик подивитися на природу, зустрічаємо серед поля хатинку військових, що в древні часи охороняли тут емігрантів від нападів індіанців тощо.
Всюди таблички з історичними довідками.
Дуже гарно історія краю представлена в місцевому музеї. Тут вам зразки усіх можливих тварин, а ще – мінерали. Адже, попри не таку й багату флору, Невада має значні поклади корисних копалин та мінералів, а основне – золота.
Працівники музею ставляться до гостей дуже привітно, показують не лише традиційну екскурсію, а й заводять у святая святих – у фонди, де зберігаються речі, ще не виставлені на загал.
Музей ковбойської історії
Дорогою зустрічаємо ковбоя, який випасає тут худобу. Балакаємо з ним про життя. Ковбой бачить нас вперше і щиро розпитує, як наші справи. Юнак із цікавістю слухає мене, як колись в Україні на конях їздили козаки, і припускає, що то були солдати. Він розуміє мене, а я розумію його, хоч ледь говорю по-англійськи.
У Елко є музей ковбойської історії. Що цікаво, музей відкрили в лютому. Він новий, а будівля стара. Тут був магазин сідел, які робив майстер Гарсія. Він помер у 1933 р., був відомою людиною, гарним майстром , а після смерті батька син до 1938 року утримував бізнес, поки не переїхав у Каліфорнію. Згодом будівлею володіла електрична компанія, яка передала будівлю некомерційній громадській організації, що й утворилася задля створення тут музею. Експонатів крутих багато – від сідел до шпор, ковбойського одягу та приладдя для таврування коней. До речі, кожен господар мав різне таврування для тварин.
Цікаво, що насправді експонати дані в борг музею багатьма родинами. Музей має вигляд, як на початку 20 століття майстерня. Взагалі ковбої – це культура, принесена сюди в США з Іспанії. Пацани понтувались кіньми. Велике ранчо могло мати 10 ковбоїв для догляду за худобою, а мале три. Зараз ковбої – то історичне надбання регіону.
Сідло ковбоя могло коштувати 250 доларів. Це колись було тисячі доларів! Здається, ми маємо щось схоже – такий прошарок і надбання є в гуцулів – вівчарство. Я б із задоволенням відвідав подібний музей історії вівчарства в Україні, та не знаю, чи такий є.
Ранчо
Далі їдемо до ранчо, і водій привітно махає першій зустрічній машині.
"Знайомі?" - запитую "Ні, – каже, – але ж треба привітати зустрічного водія".
Родина фермерів з Елко вперше приймала гостей, і цими гостями були ми з України! Два хлопці - сини фермера – теж хочуть жити і працювати тут. Немов у нас вівчарі - люди на ранчо так само з покоління в покоління тут. І Джон із родиною і двома дітьми теж. Його діти будуть також працювати на ранчо. Це будуть фермери в 6 поколінні.
Ми тут побачили насамперед корів. З них будуть колись біфштекси і гамбургери. 1200 телят річного віку на рік – продаж ранчо.
Власник ранчо – це корпорація. Джон як бригадир, а на нього працюють люди. Землі тягнуться з півдня на північ 50 км. І все це їхнє. Там живуть і працюють близько 15 осіб , переганяють стада, лагодять загороду, лікують корів. Тварини і народжують у природі. Ковбой 5-6 днів на тиждень у сідлі. Реліквії в родині – це сідла, упряжки, шпори.
Орендна плата тут відбувається не за територію, а за поголів'я. Кожен ковбой має 3-4 коня і 4-6 собак. Зарплата в рік – 30 тисяч На шахті, про яку я писав раніше, зарплата 70-100 в рік, але там шкідливіше... Відчувається, що родина любить свою роботу, любить природу і цей простір.
Що мене вражає, так це скринька серед цього простору біля інформаційного стенду на безкраїх просторах. У скриньці буклети про заповідник і їх можна брати охочим. Скринька акуратна, не розбита і має повно якісних буклетів. І все ціле, не побите! Загалом фото тут годяться, щоб робити з них листівки.
І цікавинка. Невеличке поселення, яке ми проминули на шляху до гір, мало телефонну будку, як у матриці. Номер на будці був, і я його записав. Може, подзвоню потім у гори…
Коментарі
Бійка пастухів овечок у маньківському кабаку - це те саме, що розборки ковбоїв у салуні, але ж не так гарно звучить.
І фазенди черкаських фермерів бувають крутіші, аніж ранчо на Вашингтонщині - але хіба то романтика? Так що не ждіть на "Прочерку" про Маньківку. Після Тунісу, Чехії і США - наступні серіали про відпочинок у Єгипті, заробітки на помідорах у Албанії і прес-конференцію у Відні.
Стрічка RSS коментарів цього запису