34-річний черкащанин Дмитро Кухарчук став добровольцем у 2014-му. За рік він звільнився і до початку повномасштабного вторгнення займався політичною та громадською діяльністю. Вже понад рік він – командир Другого батальйону Третьої штурмової бригади, яка брала участь у битві за Бахмут, а восени 2023-го звільняла Андріївку.
фото з ФБ Дмитра Кухарчука
Наразі батальйон Кухарчука захищає українські позиції на Харківщині, біля Борової. Там росіяни посилили атаки, маючи план вийти на кордони Луганської області.
"Українська правда" встигла поговорити з Дмитром під час його короткого відрядження до Києва. Наразі комбат займається рекрутингом ув'язнених до Третьої штурмової бригади.
– …Зараз для мене найкритичніший етап війни. Чому? Люди спостерігали події в Авдіївці, після Авдіївки – ледь не прорив фронту противником. Ситуація продовжує бути критичною. Але люди люблять оновлювати DeepState Map і робити собі якісь висновки. І їм здається, що вона стабілізована. А це знову момент розслаблення.
Зараз люди вкотре подумають: "Ситуацію на фронті вдалося стабілізувати, ну, куди вони ще максимум пройдуть? Може, Донецьку і Луганську області завоюють ще трохи. А давайте переговори мутити".
Немає єднання в суспільстві, на превеликий жаль.
Я не ділю окремо світи військових і цивільних. Я розділяю світ українців і світ хохлів. І, на превеликий жаль, хохлів сьогодні набагато більше, - зазначає Дмитро Кухарчук.
– Росіяни створюють передумови для можливого прориву?
– Я не вірю в оперативні прориви. Я не вірю у великі наступи колонної техніки. Характер війни змінився: сьогодні неабияке значення мають безпілотні засоби спостереження і засоби ураження.
Великі колони вони намагалися відправляти, і всі ці спроби зазнавали великого фіаско.
Ми навіть хочемо, щоб вони відправляли великі колони, тому що їх дуже легко і весело палити. Це не те, що може принести противнику успіх.
А от такий повзучий наступ, який вони обрали, і який в них добре виходить, може для нас мати не просто неприємні, а критичні наслідки.
Вони бачать ситуацію абсолютно по-іншому. Ми за кожну людину чіпляємося, ми кожну людину цінуємо. А коли ми знаходили загиблих і брали полонених тієї ж Третьої дивізії, то по документах серед них не було людей, які служать більше місяця. Що це означає? Що вони сьогодні застосовують похідні батальйони.
Тобто вони набирають батальйон, дають йому дуже класну вогневу підготовку, і більше нічого. Відгороджують їх від виживших 300-х і відправляють у бій.
І таких людей у них ще дуже і дуже багато, вони ще будуть повзти, повзти, повзти. Для них це абсолютно безболісно.
– Чи зустрічаються серед полонених або загиблих іноземці?
– Я б не хотів, щоб у когось склалося враження, що – ага, вони африканських студентів відправляють, значить, у них свої солдати закінчилися. Ні, в жодному разі. Просто вони знайшли ще один механізм мобілізації і знайшли його доволі для себе вчасно – коли їм потрібен додатковий ресурс.
У нас, на превеликий жаль, все ухвалюється занадто пізно. Наприклад, я наразі займаюся мобілізацією ув'язнених. Для прикладу: в 2022 році, і за словами адміністрації колонії, і за словами ув'язнених, 97–98% ув'язнених готові були йти воювати. Сьогодні, враховуючи всі обмеження, 15–20% ми зможемо набрати.
– Валерій Залужний ще в кінці минулого року писав, що війна зайшла в глухий кут. Чи є з нього вихід?
– Дивіться, будь-яка війна закінчується переговорами. Якщо ми хочемо зупинити противника, просто знизити градус, тимчасово розслабитися – для того, щоб наші майбутні покоління вирішували ці питання надалі, то можна укласти якийсь ганебний мир. Але він означатиме, що за 10, 20, 30 навіть 50 років буде продовження.
Питання в тому, що, на превеликий жаль, війна не виконала націєтворчу функцію.
Сьогодні суспільство не приймає співучасті у війні. Я не говорю про те, що всі мають воювати, хоча, можливо, рано чи пізно всім доведеться – і чоловікам, і жінкам. Людям не подобається вилазити із зони комфорту, в тому числі з ментальної зони комфорту.
– Третя штурмова відома своїм агресивним, активним рекрутингом. Це допомагає залучати молодих?
– А ми ж тільки так і залучаємо. Буває, що люди отримують повістки, а потім приходять до рекрут-центрів Третьої штурмової і говорять: "Я не знав, сумнівався, але я отримав повістку – давайте я вже краще до вас піду". І таких беремо, якщо бачимо, що людина мотивована і готова воювати.
У нас немає такого, що нам присилають когось із мобілізованих. Я зараз ходжу по тюрмах, я ж не просто кажу: "Дайте мені 100 людей, я їх заберу і відправлю в бій". Ні – я з кожним із них проводжу співбесіди. Дивлюся, наскільки людина зможе бути інтегрована в колектив.
– Процес мобілізації ув'язнених викликає дуже багато суперечностей у суспільстві, зокрема й у військовому середовищі.
Хтось каже, що це справді можуть бути ефективні, круті штурмовики. Хтось – що дисципліна може погіршитися через те, що, наприклад, може відбутися самовільне залишення частини (СЗЧ) або правопорушення.
Як ви ставитеся до цього?
– Будуть СЗЧ, 100% будуть. Наприклад, в Азербайджані відбувалося щось подібне з ув'язненими. Там випустили усіх охочих, дали їм по автомату, по 3–4 магазини, і сказали через три дні прибути в певну точку. 80% прибуло, 20% пішли в СЗЧ. І тут так само буде.
Наскільки б ретельно я не намагався спілкуватися з людьми, я розумію, що буде відсоток нещирих. Хто просто хоче вийти з в'язниці таким чином і втекти. Це правда.
Але в нашому відсталому пострадянському суспільстві є дуже велика частина людей у в'язницях, які не мали би там сидіти. І є дуже велика частина людей у цивільному житті, які мали б сидіти у в'язниці.
– Можете трохи розповісти про те, як відбувається цей процес?
– Я приїжджаю в тюрму, виступаю перед бажаючими. Відчуваю себе Пригожиним.
– І як ви їх мотивуєте? Так само?
– Так. Слова трошки інші, але, по суті, десь так воно і виглядає.
– Переглядали відео Пригожина?
– Так. Якщо людина талановита, але ворог – вона ж не стає менш талановитою.
І потім із кожним бажаючим я проводжу особисту співбесіду. Дізнаюся про його стан здоров'я, за що він сидить. Дізнаюся про його мотивацію воювати. І потім на підставі цих всіх факторів я даю йому можливість заповнити анкету.
– Про що вони з вами говорять? Чого вони бояться, в чому їхня мотивація йти воювати?
– Дуже бояться потрапити в штрафбат. Там же далеко не дурні люди сидять. Крім того, є категорія тих, хто бажає йти воювати, але зараз не висовуються: вони будуть дивитися, що буде з першими. Дуже бояться, що для них будуть створювати спеціальні підрозділи, в яких їх просто будуть стирати.
У нас концепція зовсім інша. Ми так само проходили історію з мобілізованими. У нас на початку формування бригади була певна частина мобілізованих. Нам треба було їх взяти для того, щоб була кількість у бригаді, достатня для ведення бойових дій. Ми дуже спішили, тому погодилися на певну частину мобілізованих.
Було дуже велике опасіння, що це ж не добровольці. Але ці люди показали себе в деяких випадках навіть набагато краще. Тому що вони зрозуміли, що потрапляють у середовище, де їх цінують, де їх люблять. Вони потрапляють у сім'ю. Сім'я їх приймає, і вони намагаються довести, що вони достойні бути частиною сім'ї.
Я впевнений, що та сама історія буде з ув'язненими. Якщо ми візьмемо по 1–2 людини на відділення, по 5–6 людей на взвод, інтегруємо їх, покажемо, що ви – на рівні з усіма, але не підведіть нас, я впевнений, що більшість із них не підведуть.
– Вони проходять таку саму підготовку, як і всі інші?
– Так, все те саме.
Вони матимуть у нас ті самі права, окрім права на відпустку. Тому що, по суті, командир має здійснювати над ними нагляд. Але, знову-таки, я впевнений, що частина цих людей зможе дорости до командних посад.
Деталі в інтерв'ю для УП
