Сім’я Рогатіних у березні була змушена тікати із охопленого бомбардуванням Чернігова. «Ми не знали, куди їдемо і що з нами буде. Але Господь привів нас у Черкаси до чудових людей, які не лише не беруть із нас ні копійки, а й усіляко допомагають», – розповідає найстарша жінка в родині – Лера Василівна.
– Дочка, внучка, правнучка виїхали з Чернігова буквально під бомбами. Я ж деякий час залишалася вдома, – розповідає Лера Василівна. – Але потім це стало неможливо. У сусідній цегляний будинок потрапив снаряд, знищив там квартиру, а осколки полетіли в наш будинок. У сусідів повибивало всі вікна, пошкодило балконну плиту. Врешті до мене прийшов мій онук Андрій і сказав: «Усе, бабусю, мусиш їхати». Я виїхала за день до того, як росіяни розбомбили міст через Десну на дорозі до Києва.
Прийняти чотирьох переселенок із Чернігова – Леру Василівну, її дочку Наталю, онучку Валерію і маленьку правнучку Маргариту – зголосилася черкаська родина Едуарда і Людмили Пахно.
– За весь час, поки ми живемо в них, вони не взяли з нас ані копійки, навіть за комунальні послуги, – розчулено каже наша співрозмовниця. – Це при тому, що ціни на оренду квартир у Черкасах під час війни сильно підскочили – наші знайомі переселенці, які живуть неподалік, платять за квартиру 8 тисяч гривень. Зустріли нас Едуард і Людмила дуже гостинно. Людмила, яка нещодавно залишилася без роботи, весь час щось готує. Незважаючи на житейські проблеми, завжди привітна, усміхнена. Ось буквально сьогодні встаю о 6 годині ранку – вона вже на всіх борщ наготувала. Кажу: «Людочка, скільки я вам винна?» Відповідає: «Нічого, ви щось інше купите»... Едуард пройшов через Афганістан, АТО, зараз – також на варті країни. Він запропонував нам залишатися скільки потрібно. В них дача, кажуть: «Будемо їздити туди»... Маленька Маргарита постійно дивиться мультики на комп’ютері, нікого це не дратує... Я вперше у житті зустріла таких людей! На вагу золота.
«Вийдеш на балкон і бачиш – там горить, там горить, там горить...»
– Я народилася після Другої світової й завжди хвалилася: наше покоління – найщасливіше, не знало жахіть війни... В результаті довелося пережити такий стрес, що не думалося й не гадалося. Страшні часи... – каже Лера Василівна.
24 лютого сім’я Рогатіних збирала маленьку до садочка. Раптом Лері Василівні зателефонував онук Андрій: «Бабусю, негайно збирайтеся і йдіть до підвалу! Починається війна».
– «Яка війна?..» – питаю. А він присилає мені знімки. В нього мама Олена живе у місті Городня, це майже на кордоні з Росією, – розповідає Лера Василівна. – Зібралася вранці на роботу, вийшла на вулицю... а по ній їдуть російські танки. З одного люку висунувся солдат і маше рукою. Пішоходи і люди на велосипедах отетеріло дивляться на цю картину... До речі, коли росіяни поверталися в свою Росію, то вже не махали руками, а техніка, яка їхала з-під Чернігова, включно з танками була в буквальному сенсі заставлена прив’язаними коробками, холодильниками. Щоправда, в самій Городні майже не грабували – очевидно, все залежало від місцевого командира.
Дізнавшись, що почалася війна, Рогатіни відразу ввімкнули новини у телевізорі. А вже трохи згодом почулися вибухи. Спочатку в Чернігові розбомбили адміністративну будівлю. Потім почали спалахувати будинок за будинком.
– Ми живемо на восьмому поверсі. Вийдеш на балкон і бачиш – там горить, там горить, там горить... – розповідає Лера Василівна. – Дочка живе біля одної з військових частин. Там усе було розбомблено, скрізь лежали тіла вбитих. Прокидаєшся зранку і молишся: «Господи, спаси нас! Не забирай у нас життя! А якщо забереш – то щоб нам не мучитися».
Швидка допомога не встигала виїжджати на виклики.
Ось у що перетворився Чернігівський мікрорайон Півці
«Виходжу на ґанок і бачу жахливий вибух»
Представниці чотирьох жіночих поколінь родини Рогатіних, як і більшість українців, живуть від зарплати до зарплати. Лера Василівна – вдова, отримує по своєму чоловікові пенсію. Її дочка Наталя – працівниця міської ради, онука Валерія – лікарка ковідного відділення, правнучці всього 5 років. Ані заощаджень, ані запасів продуктів у них не було.
– Коли на другий день війни вимкнули опалення, світло і воду, стало дуже сутужно, – розповідає Лера Василівна. – Неподалік у гаражному кооперативі була водяна колонка, вочевидь, над свердловиною – там безкоштовно давали містянам по десять літрів води на день... Це була велика допомога.
Ясна річ, багато часу доводилося проводити у підвалі. Там було холодно і темно. Палили свічки, але не дуже, бо боялися, щоб, борони Боже, не сталося пожежі.
– Перші два дні геть і ночували в підвалі. Чоловіки по черзі всю ніч чергували з лопатами – на випадок, якщо підвал завалить, як гуртожиток у мікрорайоні ЗАЗ. Через два дні ми вирішили прийняти запрошення подруги онуки й перебратися в село Павлівку неподалік Чернігова, – розповідає Лера Василівна. – Сподівалися, що там буде спокійніше. Але помилилися.
Наступного дня вранці, о 8.15, Лера Василівна вийшла на ґанок сільського будинку і прямо перед собою побачила жахливої сили вибух. Це підірвали цистерни з паливом. Небо стало чорним, скрізь літали якісь жахливі шматки.
– Власниця будинку – подруга моєї онуки, також лікарка, як і моя Валерія, – розповідає Лера Василівна. – Вранці її викликали до дитини, яка хворіє вже тиждень. Насварила, чому не звернулися раніше. Приїхала, оглянула дитину, зробила призначення. Потім поїхала в амбулаторію, а замість амбулаторії – згарище... Виходить, її Бог врятував.
Будинки в Павлівці спалахували один за одним, весь час щось вибухало. Тож жителі подовгу сиділи в підвалі.
– Сидимо в підвалі, а зверху вибухають снаряди... У витяжну трубу постійно щось цокає – наче камінцями у нас кидаються. Вийти в цей час узагалі неможливо. Поставимо вранці воду на борщ – а тут знов бомблять. Все вимикаємо і ліземо в погріб. Трохи затихло – вилізаємо порізати капусту... Насилу зваримо каструлю – їмо в погребі. Більшість часу там і сиділи, – каже Лера Василівна. – Після всього цього навіть зараз у мирних Черкасах звикнути до безпеки ніяк не можемо. Коли виє сирена, маленька правнучка ховається «від бабайки» під лавку. Онука ходила з нею до психолога. Сподіваюся, з часом минеться...
У Павлівці один снаряд влучив у обійстя навпроти того, де жили Рогатіни, – утворилася величезна воронка, сусідні будівлі пошкодили осколки.
Рятувальники дістатися до місць займань не могли.
В результаті виїхало все село. Поїхали і дочка, внучка та правнучка Лери Василівни.
– Я відмовилася їхати навідріз, бо сподівалася, що все це ненадовго, а вік у мене далеко не юнацький, – каже жінка. – Мої вибиралися на приватній машині 1 березня разом із сусідами. Їхали під обстрілами, і я постійно молилася Миколаю Чудотворцю, щоб їх не вбило по дорозі. Думали їхати в Хмельницьку область, бо там живуть наші далекі родичі. Але внучка зателефонувала в Черкаси, де мешкає її університетська подруга, і та порадила їхати сюди. Так опинилися у вашому місті. Переночувавши у подруги, попрямували до міського Гуманітарного центру. Там одразу дали телефон родини Пахно, допомогли речами...
Тим часом, Лера Василівна 9 березня повернулася у Чернігів. На той час у під’їзді, де жили Рогатіни, залишалося не так уже й багато людей.
– Хто залишився? Переважно одинокі та старі, – каже жінка.
Допомагав онук Андрій, підтримували й сусіди.
«Це вам на три дні», – казав мешканець квартири поруч Ігор Сергійович, даючи Лері Василівні третину буханця. Решту дві третини він залишав на свою родину з п’яти осіб.
Як тільки закінчувалася комендантська година, Ігор Сергійович із сином і невісткою бігли займати черги за хлібом. Коли й куди привезуть хліб, ніхто не знав... Кілька днів узагалі не було привозу хліба. Тоді брали воду, змішували її з борошном і робили коржики. Поки вони ще теплі, наче й нічого, а от коли застигають – не вгризеш...
Від бомбардувань постраждав і будинок Рогатіних
«Перше, що здивувало, – тиша»
Потім виїхали всі жителі під’їзду, і Лера Василівна залишилася сама. Аж поки 20 березня не прийшов онук Андрій і не відправив її з міста «в добровільно-примусовому порядку».
Її шлях до своїх у Черкаси виявився нелегким.
– Спочатку їхали через ущент зруйнований центр Чернігова. Жахливо було дивитися на все це. За що? Навіщо?.. Колона із восьми евакуаційних автобусів добиралася до Києва, куди дві години нормальної їзди, впродовж 12 годин. Весь час доводилося з’їжджати з траси на польові дороги, а то й просто на поля, – розповідає Лера Василівна.
У Києві як раз була тривала комендантська година. Зате, на вокзалі оголосили, що незабаром буде поїзд на Кременчук із зупинкою на станції імені Шевченка. Потяг був звичайний, платний, не евакуаційний.
– Я і ще кілька моїх попутників дуже зраділи, що можна буде зійти у Смілі, тож купили квитки до станції імені Шевченка і поїхали. І що ви думаєте – потяг на станції імені Шевченка не зупиняться, бо, як сказав начальник поїзду, «не було заявок». Висадили аж у Знам’янці на Кіровоградщині. Всю ніч просиділи там на холоді, аж поки в четвертій ранку не пішла електричка назад на станцію імені Шевченка... І перше, що здивувало в Смілі – це тиша. Працює ринок. Люди, як у довоєнний час, ходять у медичних масках. Дивина тай годі, – згадує Лера Василівна.
Із Сміли жінка приїхала в Черкаси на автобусі. На вокзалі її на своїй машині зустрів господар – Едуард.
– З першого погляду стало зрозуміло, що цей чоловік – надзвичайно привітний і порядний. До речі, й дуже патріотичний, за свою Україну – горою, – каже Лера Василівна. – А коли ми розповіли, що довелося пережити в Чернігові, Едуард підійшов до мене, обняв і спитав: «Можна я буду вас називати мамою?» Так тепер і називає.
P.S. Наразі родина Рогатіних уже повернулася в Чернігів. Багато будинків не вціліло, а ті, які вціліли, часто стоять без вікон. Квартира героїв нашої статті, на щастя, залишилася неушкодженою. Місто потроху повертається до нормального життя: в помешканнях є електрика, відновлено водопостачання. Запрацювали магазини. На жаль, ще не ходить громадський транспорт, тож скрізь доводиться ходити пішки.
Максим Степанов
Фото з сімейного архіву Рогатіних та з архіву «Прочерку»
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису